Слава ЗСУ!

- Я розумію. А та самотня вежа, вище Ґарстангу, на самій верщині, що це? Якась важлива будівля?

- Це Tor Lara, Вежа Чайки. Руїна. Чи важлива? Напевно так.

- Напевно?

Чародій сперся на балюстраду.

- Згідно переказів ельфів, Tor Lara нібито сполучена телепортом з таємничою, до сьогодні не віднайденою Tor Zireael, Вежою Ластівки.

- Нібито? Вам не вдалось виявити того телепорту? Я не вірю.

- Слушно чиниш. Ми виявили портал, але його слід було заблокувати. Були протести, всі рвались експериментувати, кожен хотів уславитись як дослідник Tor Zireael, мітичної оселі ельфійських магів і мудреців. Однак портал є незворотньо ушкоджений і діє хаотично. Були жертви, тому його заблоковано. Ходімо, Геральте, стає холодно. Обережно. Ступай тільки темними плитами.

- Чому тільки темними?

- Ця споруда є зруйнованою. Вологість, тертя, сильні вітри, сіль у повітрі, це все фатально впливає на кладку. Ремонт би надто дорого коштував, тому ми користуємося ілюзією. Розумієш, престиж.

- Не зовсім.

Чародій ворухнув рукою і тераса зникла. Вони стояли над безоднею, над проваллям, з наїжаченим на дні зубами скель, що стирчали на дні. Вони стояли на вузенькій смужці темних плит, простягнутих ніби трапеція між ґанком Аретузи і колоною, що підтримувала терасу.

Геральт з зусиллям утримав рівновагу. Якщо б він був людиною, не відьмаком, не зумів би її втримати. Але навіть він дав заскочити себе зненацька. Його різкий рух не зміг пройти непомітним повз увагу чародія, та й на обличчя теж повинен був змінитись. Вітер захитав його на вузькій кладці, провалля кликало зловорожим шумом хвиль.

- Ти боїшся смерті – констатував з усмішкою Вільгефортц. – Все таки боїшся її.

Ганчір’яна лялечка дивилась на них очима з ґудзиків.

- Знущався з тебе – промуркотіла Єнніфер, притулившись до відьмака. – Небезпеки не було, він точно оточив тебе і себе левітаційним полем. Він би не ризикував… Що було далі?

Ми перейшли до іншого крила Аретузи. Він провів мене до великої кімнати, ймовірно кабінету якоїсь з виладачок, може навіть ректорки. Ми всілись за столом, на якому стояла клепсидра. Пісок сипався. Я відчув запах парфумів Лідії, я зрозумів, що вона була в кімнаті до нас…

- А Вільгефортц?

- Задав питання.

- Чому ти не став чародієм, Геральте? Тебе ніколи не приваблювало Мистецтво? Будь щирим.

- Буду. Приваблювало.

- Чому ж ти не пішов за покликом потягу?

- Зрозумів, що краще керуватись голосом здорового глузду.

- Тобто?

- Роки праці як відьмака навчии мене зважувати сили та наміри. Знаєш, Вільгефортце, я колись знав червонолюда, який будучи дитиною марив про те, щоб стати ельфом. Як думаєш, він став би, якщо б пішов за голосом потягу?

- Це мало бути порівняння? Паралель? Якщо так, то цілком не цілком не влучна. Червонолюд не міг стати ельфом. Бо не має матері-ельфині.

Геральт довго мовчав.

- Ну так – врешті промовив. – Я міг здогадатись. Ти трохи попорпався у моєму родоводі. Ти можеш мені сказати з якою метою?

- Може – злегка усміхнувся чародій – мені ввижається образ у Галереї Слави? Ми двоє, за столом, а на латунній табличці напис: «Вільгефортц з Роггевеена укладає пакт з Геральтом з Рівії».

- Це була б алегорія – промовив відьмак. – З назвою: «Знання тріумфує над незнанням». Я б волів значно реалістичнішу картину, яка б називалась: «Вільгефортц пояснює Геральтові, про що йдеться».

Вільгефортц з’єднав пальцы обох долонь на висоті рота.

- Хіба це не очевидно?

- Ні.

- Ти забув? Картина, про яку я мрію, висить у Галереї Слави, на неї дивляться майбутні покоління, які досконало знають, про що йдеться, про яку подію йде мова, які події зображує малюнок. На полотні намальовані Вільгефортц і Геральт, які залагоджують і укладають угоду, внаслідок якого Геральт, ідучи не за голосом якогось обмеження чи потягу, а правдивого покликання, вступив нарешті у ряди магів, поклавши край сьогоднішнього, незначущого і позбавленого майбутнього існування.

- Подумати тільки – промовив відьмак по дуже довгій хвилині мовчанки – що я недавно передбачав, що мене вже нічого не може здивувати. Вільгефортце, віриш мені, але я довго згадуватиму цей бенкет і цю феєрію подій. Справді, це варто картини. Назва: «Геральт полишає острів Танедд, тріскаючись від сміху».

- Я не розумію – чародій злегка схилився. – Я загубився серед квітчастості твоєї відповіді, густо пересипаної вишуканими словами.

- Причини нерозуміння для мене зрозумілі. Ми надто різні для того, щоб порозумітись. Ти є могутнім магом з Капітули, який осягнув єдності з Природою. Я – волоцюга, відьмак, мутант, що їздить світом і за гроші убиває потвор…