Слава ЗСУ!

Всюди, як сягнути оком, було видно боброві гатки, купи погризеної кори, звалені і погризені стовбури, які омивала лінива течія. Але ж тут і бобрів, подумав поет, невірогідне багатство. І не дивно. Ніхто їх не турбує, чортових деревогризів. Тут не з’являються розбійники, ловці чи бортники, навіть всюдисущі траппери не встановлюють тут пасток. Ті, які намагались, отримали стрілу у горло, раки общипали їх у прибережному мулі. А я, ідіот, пхаюсь сюди зі свої волі, над Стрічку, над рікою, над якою носиться трупний сморід, якого не може перебити навіть запах лепехи і м’яти…

Він тяжко зітхнув.

Пегас поволі зайшов передніми ногами у воду, опустив писок до поверхні, пив довго, потім відвернув голову і подивився на Жовтця. Вода текла йому з рота і ніздрів. Поет покивав головою, знову зітхнув, голосно потягнув носом.

- Поглянув герой на розбурхані глибини – продекламував стиха, намагаючись не клацати зубами. – Подивився і рушив вперед, бо серце його не знало тривоги.

Пегас звісив голову і вуха.

- Не знало тривоги, кажу.

Пегас струснув головою, дзвенячи кільцями повідь і мундштука. Жовтець штурхонув його п’ятами в боки. Мерин вступив у воду з патетичною нехіттю.

Стрічка була мілкою, але дуже дуже зарослою. Поки він дістався до середини течії, за ногами Пегаса тягнулись вже довгі пасма водоростей. Кінь йшов поволі і з зусиллям, при кожному кроці намагаючись скинути водорості, що заважали.

Комиші і вільхи правого берегу були вже недалеко. Так недалеко, що Жовтець почув, як шлунок опустився йому низько, дуже низько, аж до самого сідла. Він усвідомлював, що на середині ріки, ув’язнений у водоростях, становить чудову, неможливу для промаху ціль. В уяві вже бачив вигнуті дуги луків, напнуті тятиви і гострі вістря накладених на них стріл.

Він стис литками боки коня, але Пегас мав це десь. Замість того, щоб пришвидшитись, спинився і задер хвіст. Яблука гною впали у воду. Жовтець протяжно застогнав.

- Герой – промурмотів, прикриваючи очі – не зумів форсувати гуркітливих порогів. Згинув смертю хоробрих, пронизаний багатьма пострілами. Навіки поховала його глибина, притулила його в обіймах водоростей, зелених немов нефрити. І зник по ньому слід усякий, зосталось одне кінське лайно, яке несло нуртом до далекого моря…

Пегас, якому напевно полегшало, без спонукань жваво рушив до берега, а на прибережній, вільній від водоростів бистрині дозволив собі навіть брикання, яким цілком замочив Жовтцеві чоботи і штани. Поет навіть цього не зауважив – видиво націлених у його живіт стріл не відпускало його ані на мить, а страх повзав спиною і шиї як велика, холодна і слизька п’явка. Бо за вільхами, менш ніж за сто кроків за насичено зеленою смугою надрічних трав, виростала з вереску стрімка, чорна, грізна стіна лісу.

Брокілон.

На березі, за кілька кроків від течії ріки, білів кінський скелет. Кропива й очерети пробились через клітку ребер. Також там лежало трохи інших, менших кісток, які не скидались на кінські. Жовтець затремтів і відвернув погляд.

Підігнаний мерин з плюскотом і хлюпанням видерся з прибережного багна, мус гидко засмердів. Жаби на мить припинили свій концерт. Стало дуже тихо. Жовтець закрив очі. Він вже не декламував, не імпровізував. Натхнення і фантазія десь відлетіли у незнану далечінь. Залишився тільки холодний, гидкий страх, почуття сильне, але цілком позбавлене творчих імпульсів.

Пегас застриг обвислими вухами і безпристрасно почалапав у бік Лісу Дріад. Багато хто називав його Лісом Смерті.

Я перетнув кордон, подумав поет. Тепер все вирішиться. Поки я був над рікою і у воді, вони могли бути великодушними. Але тепер вже ні. Тепер він був порушником. Так як і той… Від мене теж може залишитись тільки скелет… Застереження для інших… Якщо дріади тут є… Якщо спостерігають за мною…

Нагадав собі змагання лучників, які дивився, ярмаркові конкурси і стрілецькі виступи, солом’яні щити і манекени, нашпиговані і подерті вістрями стріл. Що відчуває вражена стрілою людина? Удар? Біль? А може… нічого?

Дріад в околиці або не було, або вони ще не вирішили, що вдіяти щодо самотнього вершника, бо поет під’їхав під ліс омертвілий від страху, але живий, цілий і здоровий. Доступ до дерев боронила закручена, наїжачена коренями і галузками пастка вітролому, але Жовтець і так не мав найменшого наміру доїжджати до самого краю ані тим більше заглиблюватись у ліс. Він міг змусити себе до ризику – але не до самогубства.

Злізав з коня дуже повільно, прив’язавши повіддя до кореня, що стирчав вгорі. Зазвичай цього не робив – Пегас не звик віддалятись від власника. Жовтець однак не був певен, як кінь відреагує на свист і фуркотіння стріл. До цього часу ані він, ані Пегас не наражались на такі звуки.