Слава ЗСУ!

- Я не встану… - заплакала вона. – Не можу… Згорю на цьому сонці…

У голові пульсував тупий, вредний, невідступний біль. Кожен рух спричняв те, що біль зростав, тож Цирі припинила ворушитись. Затулила голову рукою, але спека швидко стала нестерпною. Вона зрозуміла, що вона мусить втекти від нього. Долаючи зневладнюючий опір зболеного тіла, мружачи очі від розриваючого болю у скронях, вона рачки поповзла у бік більшого валуна, обтесаного вітром у вигляді чудернацького гриба, недоладний капелюх якого був основою для невеликої тіні. Вона звилась у клубок, кашляючи і сопучи носом.

Вона лежала довго, поки мандруюче небом сонце знову не дістало її вогнем, що лився зверху. Вона пересунулась на інший бік валуна, тільки для того, щоб переконатись, що це безглуздо. Сонце піднялось у зеніт, кам’яний гриб практично не давав затінку. Вона перемістила долоні на пукаючі від болю скроні.

Її розбудив озноб, що стрясав усім тілом. Вогненна куля сонця втратила засліплюючи золотистість. Тепер, будучи вже нижче, висячи над пошарпаними, зубатими скелями, вона була помаранчевою. Спека дещо впала.

Цирі тяжко сіла, роззирнулась довкола. Біль у голові стих, перестав осліплювати. Вона обмацала голову і переконалась, що спека спалила і висушила струп на скроні, перетворивши його на тверду, слизьку кірку. Все одно їй боліло ціле тіло, здавалось, що вона не має на ньому жодного здорового місця. Відкашлялась, скрипнула піском на зубах, спробувала сплюнути. Безуспішно. Вона сперлась спиною на все ще гарячу від сонця грибоподібну брилу. Нарешті перестало пекти, подумала. Тепер, коли сонце схилилось до заходу, вже було можна терпіти, а незабаром…

Незабаром западе ніч.

Здригнулась. Де я, в дідька, знаходжусь? Як мені звідси вибратись? І в який бік? Куди маю йти? А може не рухатись з місця, може чекати, ану ж мене знайдуть? Адже мене будуть шукати. Геральт. Єнніфер. Адже вони не покинуть мене саму…

Вона спробувала сплюнути і знову не вийшло. І тоді зрозуміла.

Спрага.

Спрага. Вже тоді, під час втечі, її мучила спрага. Вона нагадала собі, що при луці сідла карого коня, якого осідлала, втікаючи до Вежі Меви, була дерев’яна бутля. Але вона не змогла тоді її ані відв’язати, ані забрати, не мала часу. А тепер бутлі не було. Тепер нічого не було. Нічого крім гострих каменів, крім стягуючого шкіру струпа на скроні, крім тілесного болю і скорченого горла, яке не можна було навіть звільнити ковтанням слини.

Вона не могла залишатись тут. Мушу йти і знайти воду. Якщо не знайду воду, загину.

Спробувала встати, ранячи пальці об кам’яний гриб. Встала. Зробила крок. І з хниканням звалилась рачки, напружившись у сухому, блювотному спазмі. Її схопили корчі, голова пішла обертом, так сильно, що вона знову мусила прибрати лежачої пози.

Я безсила. І сама. Знову. Всі зрадили мене, покинули, залишили саму. Так як і колись…

Цирі відчула, як її горло стисли невидимі кліщі, як до болю скоротились м’язи на щелепах, як починають тремтіти запечені вуста. Немає паскуднішого видовища, аніж плачуча чародійка, нагадала вона собі слова Єнніфер. Але все таки… Поки що ніхто мене тут не побачить… Ніхто…

Згорнута у клубок під кам’яним грибом, Цирі заридала, зайшлася сухим, страшним плачем. Без сліз.

Коли вона підняла опухлі повіки, що чинили опір, переконалась, що жар ще більш злагіднів, а ще жовте недавно небо набрало властивої йому кобальтової барви, о диво, вон о навіть було помережано тонкими білими пасмами хмар. Щит сонця червонів, опустився нижче, але й далі випромінював на пустелю спеку, що хвилювалась і пульсувала. А може жар бив з нагрітого каміння?

Сіла, констатуючи, що біль у черепі і потлумленому тілі припинив докучати. Тому що зараз він був нічим у порівнянні з смокчучим болем, що розлився у шлунку і з гидким, змушуючим до кашлю дертям у пересохлому горлі.

Не піддавайся, подумала. Не можна піддаватись. Так як у Каер Морхені, треба встати, треба подолати, побороти, придушити у собі біль і слабкість. Треба встати та йти. Тепер принаймні я знаю напрямок. Там де тепер сонце – захід. Я мушу йти, мушу знайти воду і якусь їжу. Мушу. Інакше загину. Це пустеля. Я залетіла в пустелю. Те, у що я увійшла у Вежі Чайки – було магічним порталом, чародійським пристроєм, за допомогою якого можна перенестись на велику відстань…

Портал у Tor Lara був дивним порталом. Коли вона забігла на останній поверх, там не було нічого, навіть вікон, тільки голі і вкриті грибком стіни. І на одній зі стін запломенів непостійний овал, наповнений райдужним світінням. Вона завагалось, але портал притягував, закликав її, врешті просив. А іншого виходу не було, тільки цей сяючий овал. Вона закрила очі і увійшла до нього.