Слава ЗСУ!

Якби в хаті зараз вибухнула бомба, родина Бойків так би не здивувалася. Всі заніміли.

— Коли б громадянка Лукашевич-Бойко звернулася до нас одразу, тобто протягом шести місяців після смерті Стефана Бойка,— вів далі Олексієнко,— вона б мала право на одержання спадщини повною мірою...

— Коби ж я знала...— прохопилася Бойкова сестра.

— А так,— усміхнувся своєю чарівною усмішкою Олексієнко,— за нею лишається тільки право на двадцять п'ять відсотків вартості спадщини, як для особи, що знайшла скарб... Тобто близько сорока тисяч карбованців...

— Я згодна! Я згодна! — поспішливо проказала Гапка.

...Але тут я змушений перервати свою розповідь про минулі роки й негайно повернутися в наш час. Бо несподівано сталася річ, нашими героями не передбачена і не очікувана.

Поснідавши, іноземці поскладали речі у багажник, потім закурили й пішли у садок за хату.

Що вони там робили, хлопцям не було видно. Хвилин через п'ять з-за хати вийшов старший "ковбой", сів у машину, завів мотор і поїхав... За хвилину лише курява лишилася на дорозі.

Хлопці здивовано глянули один на одного.

— А... а де ж той... лисуватий? — прошепотів Марусик.

— Хто його зна...— прошепотів Сашко Циган. Журавель тільки мовчки знизав плечима.

— Гайда глянемо,— прошепотів Сашко Циган, і хлопці навкарачках обережненько, скрадаючись поза бур'янами й кущами, рушили у садок за хату.

Так сталося, що на цей раз першим повз Марусик (в якому вони порядку причаїлися були біля паркану, в такому порядку й повзли).

І тому, звичайно, Марусик перший і побачив. І в нього в першого волосся взялося дротом від жаху. А вже потім це сталося з Сашком Циганом і Журавлем.

У саду під грушею, розкинувшись на траві, лежав без руху лисуватий іноземець...

— У-у-убив,— ледь ворушачи губами, пролепетав Марусик.

— А-а-га,— тільки й міг прохрипіти Сашко Циган. Журавель обійшовся якимось невиразним звуконаслідуванням.

— Не... не захотів скарбом ділитися... Що ж... робити? — Марусик мало не плакав.— Х-хлопці!.. Що ж... Га?

— Міліцію треба,— прохрипів Сашко Циган.

— Де ж ти її візьмеш, ту міліцію, зараз? Валігура ж у лікарні,— нагадав Журавель.

Справді, дільничний міліціонер товариш Валігура, який жив за сім кілометрів у селі Васюківці, позавчора ліг у лікарню через загострення радикуліту. Це знала вся дільниця з п'яти сіл, яку він обслуговував. А до райвідділу двадцять кілометрів. Без транспорту — півдня бігти.

— Та що ж це робиться? — вихопилося в Журавля.— На що ж ті люди здатні заради...

— То не люди, а фашисти,— просичав Сашко Циган.— Награбували у війну, закопали, як тікали, а тепер один одного...

— Ой! — Марусик судорожно вчепився в плече Сашка Цигана.

"Убитий" іноземець поворухнувся.

— Жи... живий,— прошепотів Журавель.

— Та він просто спить у холодку, а ми... Пусти, а то синець буде!

— Тю! — Марусик розтиснув пальці.

...Тепер я можу спокійно залишити наших героїв і повернутися у минуле на двадцять років назад, до святкового столу у хаті Бойків, де щойно оголосив представник Інюрколегії товариш Олексієнко заповіт Стефана Бойка.

РОЗДІЛ ЧЕТВЕРТИЙ,

в якому продовжується розповідь про місіс Гапку, містера Фішера, дармоїда Гузя та інших учасників пригоди, пов'язаної з пошуками скарбу.

— Братец! Сестро! Клянусь вам, я не винна, що дідо то все мені відписав. Прецінь, дідо не знав, що ви є живі. Дідо ще у війну писав твоєму батькові Василю, але відповіді не дістав. Гадав, що всі загинули. Прецінь, дідо з тим мав, властиво, такі гризоти... Дідо в Америці, видиш, дуже бідував. Несамовито! Був майже цілий час без роботи. Все йому було байдуже, не мав охоти ні до чого. Триб життя вів неуміркований, заживав алкоголю. І як я його віднайшла (коли нагло покинув мене Юлько, вигнав з хати і лишилася я зовсім самітна), дідо був просто страшний. Доконечно потребував обслуги. Прецінь, я за ним ходила, як за малою дитиною. Він мені оповів, що як у вісімнадцятім тікав з України, то не встиг викопати свій скарб, який збирав ціле життя. Як він за ним побивався, коби ви знали! А в нотаріаті, прецінь, йому казали, що то все мусять йому віддати. І, видиш, він мені то заповів — за те моє піклування. Хіба я винна?

В очах у неї стояли сльози.

Містер Фішер, не розуміючи, що вона говорить, збентежено перебігав поглядом з неї на Бойків і знову на неї.

Бойки потроху приходили до тями. Розпач змінився на подив і цікавість.

— Ну чого ти виправдовуєшся, сестро? — сказав нарешті Петро Васильович.— Я ж до тебе нічого не маю. Ходімо відкопувати твою спадщину.