Слава ЗСУ!

— Ви матимете інших шукачів вашої руки, мосьпані. Ми спробуємо знайти вам когось кращого на ваш смак.

— А ви, мій паночку, могли б і не шукати надто далеко.

Після того, як вона відкланялася, маестер Лювин посміхнувся.

— Здається, пане Родріку, добра пані ставиться до вас прихильно.

Пан Родрік прочистив горлянку і почепив збентежену мину.

— Вона така сумна і занепокоєна, — зазначив Бран.

Пан Родрік кивнув.

— Так, сумна, добра і шляхетна, а як для жінки її років, ще й на вроду непогана, хоч і прибіднюється. Та все ж вона складає небезпеку для держави твого брата.

— Небезпеку?! — безмежно здивувався Бран.

Відповів йому маестер Лювин.

— На землю Роголісів немає прямого спадкоємця, а тому знайдеться багато зазіхальників. Толгарти, Кремінці та Карстарки пов’язані з домом Роголіс з жіночого боку, а Гловери виховують у Жбирі-в-Пущі байстрюка князя Гариса. В Жахокромі, скільки я знаю, родичів Роголісів немає, але ж землі їхні лежать поруч, а Руз Болтон не звик випускати з рук те, до чого може дотягнутися.

Пан Родрік смикнув себе за баки.

— В таких випадках належного чоловіка для пані мусить знайти її зверхній володар.

— А чому б вам з нею не одружитися? — спитав Бран. — Вона вам подобається, та й Беті краще мати якусь неньку.

Старий лицар поклав руку на Бранове плече.

— Ви добрі до мене, мій принце, але ж я простий лицар, ще й застарий для такого шлюбу. Під моїм захистом її дідицтво протримається хіба що кілька років. Щойно я помру, як пані Роголіс опиниться в тому самому болоті, де й була, а з нею заразом в халепу втрапить і Бета.

— Тоді хай її спадкоємцем стане байстрюк пана Роголіса, — сказав Бран, а сам згадав свого зведенюка Джона.

На це пан Родрік відповів:

— З того втішилися б Гловери, а ще, може, тінь старого пана Роголіса. Але пані Роголіс навряд чи схвалила б такий задум. Хлопець їй навіть не родич.

— І все ж, — мовив маестер Лювин, — ми мусимо розглянути і таку можливість. Як каже сама пані Донелла, її плідні роки вже минули. Якщо не той байстрюк, тоді хто?

— Чи не вибачите мені? — Бран чув, як у дворі внизу дзвенять мечами зброєносці, як криця брязкає на криці.

— Воля ваша, мій принце, — мовив пан Родрік. — Ви добре впоралися.

Бран зашарівся від втіхи. Може, бути князем не так нудно, як він боявся. Пані Роголіс виклала свою справу значно швидше, ніж князь Мандерлі, а тому Бран мав ще кілька годин денного світла, щоб відвідати Літа. Він ходив до вовка щодня і сидів з ним стільки, скільки дозволяли пан Родрік та маестер.

Щойно Ходор увійшов до божегаю, як з-під дубу виник Літо, мовби чекав на їхню появу. Бран побачив, що з підліску спостерігає за ними ще одна постать — худорлява та чорна.

— Кудлаю! — покликав він. — Сюди, Кудлаю! До мене!

Але Ріконів вовк зник так само швидко, як і з’явився.

Ходор знав, яке місце в гаю Бран любить найбільше, і тому поніс його до берега ставка під розлоге гілля серце-дерева, де зазвичай навколішки молився князь Едард. Коли вони наблизилися до ставка, то побачили на поверхні кучері, від яких віддзеркалення оберіг-дерева тремтіло й танцювало. Але ж вітру не було, і Бран на мить спантеличився.

Зненацька зі ставку виникла з плюскотом Оша — так раптово, що навіть Літо відскочив назад і загарчав. Ходор теж відстрибнув і жалібно застогнав: «Ходор, Ходор!», аж Бран змушений був поплескати його по плечі, щоб заспокоїти.

— Як ти там плаваєш? — спитав він Ошу. — Хіба тобі не холодно?

— Немовлям я смоктала бурульки, малий. Холод мені до смаку. — Оша підпливла до каменів і встала, капотячи водою. Вона була гола, шкіра вкрилася сиротами. Літо підібрався ближче, аби обнюхати її. — Я хотіла намацати дно.

— Не знав, що там є дно.

— Мо’, й нема. — Вона вишкірилася. — Чого очі вирячив, малий? Голої жінки ніколи не бачив?

— От і бачив. — Бран ходив до лазні з сестрами сотні разів, а у гарячих ставках помічав замкових служниць. Але Оша від них відрізнялася; вона була вся тверда і гостра там, де інші жінки — м’які та округлі. Ноги скидалися на плетиво міцних жил, а груди — на два пласкі порожні гамани. — На тобі стільки рубців.

— І кожен тяжко дістався. — Вона підняла свою буру сорочку, струсила з неї листя і натягла через голову.

— У боях з велетнями?! — Оша казала, що за Стіною досі є велетні. «Колись, може, і я побачу хоч одного.»

— У боях з людьми. — Вона підперезалася мотузяним очкуром. — З чорними гайворонами, поміж інших. Одного собі навіть убила.

Сказавши це, жінка струснула волоссям. Від часу її появи у Зимосічі воно відросло і тепер висіло нижче вух. Та й уся вона трохи пом’якшала від того дня, коли спробувала пограбувати та вбити його у вовчій пущі.