Слава ЗСУ!

знайди книгу для душі...

Читай онлайн! Читай онлайн українською безкоштовно > Книги > Чвара королів

— А чи Сем спав у хаті цієї ночі? — запитав його Джон.

— Якщо ти назвеш це сном. Земля там тверда, від очерету гидко тхне, братчики жахливо хроплять. До речі про ведмедів: жоден не гарчить так люто, як Бурий Бернар уві сні. Зате було тепло. На мене вночі залізли якісь собаки. Одежа вже була просохла, та один з тих собак на неї насцяв. А може, то Бурий Бернар насцяв. Ти помітив, що дощ скінчився тієї миті, як я опинився під дахом? Оце я вийшов, то тепер він знову почнеться. Що боги, що собаки однаково полюбляють на мене сцяти.

— Піду-но я до пана Мормонта, — вирішив Джон.

Дощ, може, й припинився, та подвір’я все одно являло з себе моріжок мілких калюж та слизької грязюки. Чорні братчики складали намети, годували коней і жували смужки солонини. Розвідники Ярмана Парогача затягали попруги, перш ніж вирушити першими.

— Джоне! — привітав його Парогач з сідла. — Не давай своєму байстрюкові тупитися у піхвах. Скоро він нам стане у пригоді.

Після денного світла Крастерова хата здавалася темною. Всередині вечірні смолоскипи вже догоряли, і здогадатися, що зійшло сонце, було важкувато. Крук пана Мормонта першим помітив Джона всередині. За три ліниві помахи великих чорних крил він всівся на руків’я Пазура.

— Зерна? — Птах вщипнув Джона за пасмо волосся.

— Жени того підлого жебрака, Джоне! Він щойно з’їв половину мого сала.

Старий Ведмідь сидів за Крастеровим столом і снідав разом зі старшиною підсмаженим хлібом, салом та ковбасами з овечих кишок. На столі лежала нова Крастерова сокира, тьмяно виблискуючи при смолоскипах золотим карбом. Новий господар сокири лежав без тями нагорі, на поді для спання, але жінки усі прокинулися, бігали навколо, служили та подавали.

— Який там в нас день?

— Холодно, але дощ припинився.

— Дуже добре. Засідлай мого коня, хай усе буде готове. Хочу, аби ми вирушили за годину. Ти попоїв? В Крастера подають не вишукано, але досхочу.

«Я не їстиму Крастерового харчу», раптом вирішив він.

— Я вже поснідав з братчиками, пане воєводо.

Джон шугнув крука з руків’я меча. Птах перестрибнув на Мормонтове плече, де негайно і нагидив.

— Міг би накласти на Сніговія, а не берегти для мене, — пробурчав Старий Ведмідь. Крук каркнув.

Сем знайшовся позаду хати — стояв з Йолею над розтрощеною кролячою кліткою. Вона допомагала йому вдягти кобеняка, та побачивши Джона, хутко втекла. Сем зиркнув на нього з болючим докором.

— Я гадав, ти їй допоможеш.

— Як я мусив їй допомогти? — різко спитав Джон. — Загорнути у твою одежину і повезти з собою? Нам наказали навіть…

— Знаю, — винувато похнюпився Сем, — але ж вона так боялася. А я теж знаю, що таке боятися. Я їй сказав…

Він ковтнув.

— Що сказав? Що ми її візьмемо з собою?

Товста Семова мармиза залилася буряком.

— Дорогою додому.

Він не міг дивитися Джонові у очі.

— Вона ж матиме дитину.

— Семе, ти геть з’їхав з глузду? Може, ми повертатимемося зовсім не тут. А якщо й тут… з якого дива Старий Ведмідь дозволить тобі поцупити одну з Крастерових дружин?

— Я гадав… може, до того часу я щось придумаю…

— Мені нема коли. Мушу попорати та засідлати коней.

Джон пішов геть, водночас і збентежений, і злий. Сем мав не менше серце, ніж черево, але попри всі прочитані книжки часом бував тупіший за Грена. Те, що він задумав — і неможливо, і безчесно. «То чому ж саме я почуваюся таким винуватим?»

Коли Нічна Варта витікала рікою з Крастерової брами повз черепи, Джон був на своєму місці коло Мормонта. Вони рушили на північ та захід кривою звіриною стежкою. Навколо капотів лід, що танув на деревах — своєрідний дощ зі своєю тихою піснею. На північ від обійстя потік розливався широко та глибоко, ніс безліч листя та гілля, але розвідники знайшли брід, і уся валка переплюхала ним на інший бік. Вода доходила коням до черева. Привид переплив і виник на березі, капотячи брунатною водою з білого хутра. Коли вовк обтрусився, кидаючи бруд та воду на всі боки, Мормонт змовчав, але крук на його плечі заверещав.

— Мосьпане воєводо, — тихо мовив Джон, коли ліс знову обійняв їх з усіх боків. — Крастер не має жодної вівці. І жодного сина.

Мормонт не відповів.

— У Зимосічі одна служниця розповідала всякі казки, — вів далі Джон. — Балакала, що деякі дичаки злягалися з Іншими і вироджували на світ напівлюдей.

— То байки коло вогню. Чи тобі Крастер здався якимсь нелюдем?

«Ще й яким.»

— Він віддає своїх синів лісові.

Довга мовчанка. Тоді:

— Так.

І знову:

— Так.

Але це вже пробурмотів крук, походжаючи плечима господаря.

Попередня
-= 152 =-
Наступна
Коментувати тут. Постів 60.

Останній коментар

Chareluh 13:06:31

Коментар буде відображений після підтвердження модератором


Bhoblhbrike 08:23:17

Коментар буде відображений після підтвердження модератором


Mike Walter 28.03.2024

Коментар буде відображений після підтвердження модератором


Додати коментар