Слава ЗСУ!

Щойно стемніло, як Санса вбралася у кобеняка з каптуром і прослизнула до божегаю. Підйомний міст сторожив пан Озмунд Кіптюг в білому обладунку. Санса побажала лицареві доброго вечора якомога злиденнішим голосом, та судячи з того, як хитро він скосив на неї очі, не була надто переконлива.

Донтос вже чекав на неї поміж листя та місячного сяйва.

— Чому ви такий сумний? — жваво запитала Санса. — Ви ж там були і все чули. Джоф розірвав наші заручини, я йому більше не потрібна, тепер він…

Донтос лагідно узяв її за руку.

— Ой, Жонкіль, бідна моя Жонкіль, ви нічого не зрозуміли. Більше не потрібні?! Е ні, потреба для вас знайдеться.

Її серце провалилося кудись униз.

— Тобто?

— Королева ніколи вас не відпустить, дорогесенька. Ви надто цінна заручниця. А Джофрі… мила моя, він і досі король. Якщо він захоче вас собі до ліжка, то отримає. Тільки замість законних синів буде нагулювати з вами байстрюків.

— Ні! — скрикнула вражена Санса. — Він мене відпустив, він…

Пан Донтос поклав їй на вухо слинявий поцілунок.

— Будьте відважні. Я присягався, що відвезу вас додому, і тепер я в змозі це зробити. Вже обрано день.

— Який? — гаряче спитала Санса. — Коли ми тікаємо?

— У ніч весілля Джофрі. Після бенкету. Всі приготування зроблені. Червоний Дитинець кишітиме чужинцями, половина двору буде п’яна, як чіп, а інша тягнутиме Джофріну наречену до опочивальні. На якийсь час про вас усі забудуть. Метушня і галас прислужаться нам, як добрі друзі.

— Весілля не буде до повороту місяця. Маргерія Тирел зараз у Вирії, по неї щойно послали.

— Ви чекали довго, потерпіть ще трохи. Ось тут я маю дещо для вас.

Пан Донтос довго порпався у кишені, поки нарешті видобув і розвісив на тлустих пальцях якесь сріблясте павутиння. То виявилася сіточка для волосся з тонкої плетеної срібної нитки; коли Санса взяла її до рук, то майже не відчула ваги, наче торкалася нічного вітерця. На перетинах ниток сіточка мала невеличкі коштовні камінці — такі темні, що аж випивали місячне сяйво без залишку.

— Які це камені?

— Чорні аметисти з Асшаю. Найрідкіснішого виду — темно-порфірові при денному світлі.

— Дуже гарні, — мовила Санса, а сама подумала: «Мені потрібен корабель, а не сітка для волосся.»

— Кращі, ніж ви гадаєте, мила дитино. Вони чарівні, от побачите. Ви тримаєте у руках справедливість. Відплату за життя вашого батька.

Донтос схилився і знову поцілував її.

— Ви тримаєте у руках шлях додому.

Теон VI

Маестер Лювин прийшов до нього, коли за мурами побачили перших розвідників.

— Мосьпане принце, — мовив він, — вам краще здатися.

Теон витріщався на таріль вівсяних коржів з медом та кров’янку, яку принесли йому на сніданок. Ще одна ніч без сну роздратувала його так, що від самого вигляду їжі його нудило.

— Дядько нічого не відповів?

— Нічого, — мовив маестер. — Ваш батько на Пайку теж.

— То надішли ще птахів.

— Не допоможе. Поки птахи досягнуть…

— Надішли! — Збивши таріль з їжею на підлогу помахом руки, Теон відкинув ковдри і підвівся з ліжка Неда Старка голий та розгніваний. — Чи ти бажаєш моєї смерті, га, Лювине? Ану кажи правду!

Малий сірий чоловічок дивився без страху.

— Моє братство служить.

— Служить, але кому?

— Державі, людям, — мовив маестер Лювин, — і Зимосічі. Теоне, адже це я навчив вас чисел та літер, історії та науки про війну. Міг би навчити й більшого, якби ви забажали. Великої любові я до вас не плекаю, але й ненависті у серці не знайшов. Та якби навіть ненавидів — поки ви володієте Зимосіччю, присяга зобов’язує мене коритися вам і давати поради. І зараз моя порада — здатися.

Теон нахилився, вхопив з підлоги зім’яту кирею, витрусив очерет і накинув на плечі. «Вогню. Треба запалити вогонь. І вдягтися у чисте. Де Векс? Я не піду до могили у брудному одязі.»

— Ви не маєте надії тут втриматися, — вів далі маестер. — Якби ваш вельможний батько мав намір вислати допомогу, то вже б давно вислав. Але його цікавить головне Перешийок. Битва за північ кипітиме серед руїн Калин-Копу.

— Може, й так, — відповів Теон. — Але поки я утримую Зимосіч, пан Родрік та значкові пани Старків не можуть рушити на південь і запопасти мого дядька ззаду.

«Не такий я вже невіглас у військовій науці, як ти гадаєш, старигане.»

— Харчів у замку досить, щоб висидіти у облозі хоч рік, якщо знадобиться.

— Облоги ніякої не буде. Ще день чи два вони ладнатимуть драбини та в’язатимуть гаки до мотузок. А потім підуть через мури відразу в сотні місць. Може, ви на якийсь час втримаєте великий кам’янець, але замок впаде за годину. Краще б ви відчинили браму та благали…