Слава ЗСУ!

Разом з вечірніми зорями у синіх сутінках з’явилися зграї гайворонів.

— Дотракійці вірять, що зірки — то духи відважних загиблих, — мовив Теон. Це він почув від маестра Лювина багато років тому.

— Які ще дотракійці?

— Кінні кочівники за вузьким морем.

— А, отой набрід. — Чорний Лорен скривився крізь бороду. — Дикуни вірять у всякі дурниці.

Ставало дедалі темніше, дим густішав, і годі було бачити, що там коїться унизу. Але брязкіт криці потроху стих, а бойові кличі та ревіння рогів змінилося стогонами та жалібним лементом. Нарешті з диму виїхала валка вершників на чолі з лицарем у темній броні. Його заокруглений шолом виблискував тьмяно-червоним, з плечей спадало блідо-рожеве корзно. Біля головної брами він натягнув повід, і один з його супутників загукав до замку, щоб відчинили.

— Ви друзі чи вороги? — заревів додолу Чорний Лорен.

— Хіба ворог привозить такі гарні даруночки? — Червоний шолом махнув рукою, і перед брамою звалили три тіла. Над ними підняли смолоскипа, щоб захисники зі стін бачили обличчя вбитих.

— Старий каштелян! — мовив Чорний Лорен.

— Разом з Леобальдом Толгартом та Клеєм Кервином.

Юний князь отримав стрілу в око, а пан Родрік втратив руку до ліктя. Маестер Лювин скрикнув з розпачу, відвернувся від бійниць і впав на коліна, хапаючи повітря.

— Жирний кабан Мандерлі теж би тут лежав, та йому не стало мужності вийти з Білої Гавані! — гукнув знизу червоний шолом.

«Мене врятовано», подумав Теон. «Звідки ж це моторошне відчуття?» Перемога, солодка перемога, порятунок, про який він молився. Він зиркнув на маестра Лювина. «Подумати лишень, я ж мало не здався, мало не вдяг чорне…»

— Відчиніть браму для наших друзів! — Може, хоч сьогодні Теон спатиме, не лякаючись власних снів.

Вояки Жахокрому подолали рів мостом і в’їхали до внутрішньої брами. Теон зійшов донизу разом з Чорним Лореном та маестром Лювином, щоб привітати їх у дворі. Блідо-рожеві прапорці тріпотіли на кінцях небагатьох лицарських списів; більшість вояків мали бойові сокири, обіручні мечі, щити, потрощені на тріски.

— Скільки ви втратили людей? — спитав Теон в червоного шолома, коли той злізав з сідла.

— Два чи три десятки. — Світло смолоскипа блимало на потрісканій поливі його заборола. Шолом та ринграф були зроблені у подобі обличчя і плечей людини, обідраної та скривавленої, з ротом, скривленим у мовчазному болючому вереску.

— Пан Родрік мав уп’ятеро більше людей.

— Еге ж, але він вважав нас друзями. Люди часто роблять таку помилку. Старий дурень простягнув мені руку, а я її відтяв до ліктя. І показав йому своє обличчя.

Вояк узявся обома руками за шолома, зняв його з голови та утримав на зігнутому лікті.

— Смердюк, — мовив Теон, відчуваючи занепокоєння. «Звідки простий слуга узяв такий добрий обладунок?»

Прибулець зареготав.

— Ні, той покруч мертвий. — І підступив ближче. — То дівка винувата. Якби не забігла так далеко, то його коняка не закульгала б, і ми б могли утекти. Я віддав йому свою, коли побачив на гребені вершників. Дотоді я з дівкою вже скінчив, а він полюбляв бавитися після мене, поки вони ще теплі. Довелося мені його з неї стягнути і пхнути свій одяг до рук: сап’янові чоботи, оксамитовий жупан, шитий сріблом пояс, опанчу з соболями. «Тікай до Жахокрому», сказав я йому, «приведи допомогу, яку зможеш. Бери мого коня, він швидший. Ось перстень батька, щоб там знали, що ти від мене». Він нічого не питав — я його навчив не балакати зайвого. Коли дурника поцілили стрілою в спину, я вже викачався у гидоті, що лишилася після дівки, та вбрався у його лахи. Мене б однак могли повісити, та що вдієш — мусив якось рятуватися.

Він витер рота тилом долоні.

— А тепер, мій ясний принце, на мене чекає обіцяна жінка. Ви просили дві сотні вояків. Я привів утричі більше. І не зелених хлопчаків або дурних селян, а замкову залогу мого батька.

Теон дав слово. Зараз був не час від нього відмовлятися. «Хай жере, що просив, а ради йому можна дати потім.»

— Харраг, — мовив він, — піди-но до псярні та приведи Паллу для шановного…?

— Рамзая. — Пухкі вуста всміхалися, та в очах усмішки не було й сліду. — Дружина звала мене Сніговій, поки не з’їла свої пальці. Дарма вона відмовлялася казати правильно — Болтон.

Його усмішка скисла.

— То я матиму за вірну службу дівку з псярні? Отака мені дяка?

Ані його слова, ані голос Теонові не сподобалися. А ще менше сподобалося, як зухвало на нього дивляться вояки Жахокрому.

— Що обіцяне, те обіцяне.

— Вона тхне собачим лайном. Годі з мене смороду, нанюхався. Краще візьму собі твою постільну зігрівачку. Як ти її звеш? Кира?