Слава ЗСУ!

- Я бачу тільки один спосіб рятунку - не знаю, чи ви І на те пристанете. Сьогодні в нас у місті велике свято і буде і така гульня: хто вестиме чоловіка в ведмежій машкарі, хто в дикунській, а хто ще в якій; на майдані святого Марка будуть лови, а як вони скінчаться, то вже і святові кінець, і всі люди розійдуться з машкарами хто куди. Коли хочете, то поки ще не взнали, що ви тут, я поведу вас на гуляння в машкарі, а звідти вже куди скажете; інакше ви звідси ніяк не вийдете, бо дівери тієї жінки, гадаючи, що ви десь тут, порозставляли скрізь сторожу, щоб вас упіймати.

Хоч і не дуже хотілося отцю Альбертові до того способу вдаватися, проте, боячися Лізеттиних діверів, він зважився на те і сказав чоловікові, нехай веде його куди хоче і в якій завгодно машкарі. Чоловік вимазав його всього медом, обтрусив пір'ям, почепив йому на шию ланцюга, а на обличчя машкару, в одну руку дав великого дубця, а в другу на шворці - двох здоровенних собацюр, у різника взятих, а сам тим часом (отака-то венецька вірність!) послав одного чоловіка на міст Ріальто оповістити всім, що хто хоче побачити архангела Гавриїла, нехай іде на майдан святого Марка. Трохи згодом вивів він його на вулицю - чернець ішов спереду, а він іззаду, тримаючи його на ланцюзі. Бачачи їх, люди гомоніли і все питали: «Шо це таке? Шо це таке?» Господар же повів його на майдан, де вже зібрався великий тиск народу - хто зразу за ними йшов, а -хто прибіг сюди, почувши того окличника на мосту. Дійшовши до майдану, чоловік прив'язав свого дикуна до стовпа на видноті - почекати, мовляв, поки лови почнуться; мухи й ґедзі липли до меду, не даючи дикунові спокою. Коли народу зібралося ще більше, чоловік, удавши, ніби хоче спустити свого дикуна з ланцюга, здер машкару з отця Альберта і гукнув:

- Панове! Кабана сюди не привели, ловів не буде, то подивіться ж хоч на архангела Гавриїла, що злітає вночі з неба на землю утішати венеціянок.

Скоро спала з дикуна личина, всі одразу ж упізнали отця Альберта і такий ізняли галас, так його лаяли і шпетили, як рідко якого шахрая, ще й кидали йому в обличчя хто грязь, а [256] хто лайно. Довгенько так вони над ним збиткувалися, та, на щастя, дійшла та вістка до монастиря; прибігло на майдан шестеро братчиків та, накинувши на нього рясу й одв'язав-ши од стовпа, повели його в обитель, хоч довго ще за ними люди улюлюкали. Укинули отця Альберта у в'язницю монастирську, там він невдовзі й дійшов кінця мізерного віку свого. Отак сей чоловік, котрого всі за доброго мали, творив лихе, хоч тому спочатку й не вірили, а вкінці зосмілився видати себе за архангела Гавриїла, потім обернувся в дикуна, зазнав заслуженої ганьби і даремно вже гріхи свої оплакував. Дай же боже такої долі і всім іншим лицемірам.

ОПОВІДКА ТРЕТЯ

Троє кавалерів любляться з трьома сестрами й тікають

з ними на Крит; старша з ревнощів убиває свого коханця,

середульша рятує її од смерті, переночувавши з герцогом

Критським, та за те її вбиває коханець і тікає з першою;

в сьому вбивстві звинувачують наймолодшу пару; схоплені,

вони признаються, та, підплативши сторожу, тікають

од видимої смерті на Родос, де і вмирають у злиднях

Дослухавши до кінця Пампінеїну історію, Філострат подумав трохи і сказав:

- У вашій оповідці хороше приконеччя, мені воно сподобалось, але перед тим забагато було сміховинного, а я такого не бажав би.

Потім, звернувшись до Лауретти, він промовив:

- Мадонно, тепер ваша черга; коли змога, то розкажіть щось кращого.

Лауретта одповіла йому, сміючися:

- Ви дуже немилосердні до коханців, бо притьмом бажаєте їм нещасливого кінця; щоб же вам догодити, розповім я історію трьох пар, що по короткім щасті великої дознали біди.

По сій мові почала такими словами:

- Юні мої подруги, вам, мабуть, відомо, що кожна вада людська може завдати великої шкоди і самому тому, хто її має, і іншим людям. З-поміж усіх лихих звичок, здається мені, найбільшу для нас може становити небезпеку гнів, як йому гамульця попустити; бо що таке гнів, як не раптовий [257] необдуманий порив, збуджений досадою, порив, що геть-чисто всяку тяму чоловікові одбирає, очі йому омряком густим застилає, а душу ярістю шаленою розпаляє? Частіше буває таке з мужчинами, у кого крутіше, а в кого слабше, та прокидається часом і між нашою сестрою і тоді ще більшого лиха накоїти може, бо легше вибухає, дужче палає і важче вгамовується. Та воно й не дивина: як ми те щодня бачимо, од вогню по природі своїй швидше займаються речі легкі й м'які, аніж важкі й тверді, а ми, не у гнів мужчинам, таки тендітніші за них і вразливіші. Отож, беручи до уваги нашу природну оприскливість і знаючи, що лагідністю й ласкавістю своєю ми даємо чоловікам або коханцям нашим утіху та відраду, а гнівливістю та запальністю приносимо їм немало горя й нещастя, бажаючи, нарешті, навчити вас упиняти серце, хочу я вам розповісти, як я вже казала, історію кохання трьох молодиків і трьох дівчат, що через гнів одної з них стали всі з щасливих людей нещасними.