Слава ЗСУ!

Хоч же й не хотів він сам статися вбивцею жінки своєї, та не думав і попускати зрадниці: вирішив домагатись для неї смерті, як належало по закону тамтешньому. Маючи досить доказів її переступу, він, не питавши ні в кого ради, запізвав наступного ранку провинницю до суду. Пані та, смілива й одважна, як бувають завжди ті, котрі щиро люблять, твердо вирішила стати на суд, хоч родичі і друзі розраювали її: воліла померти, чесно визнавши всю правду, аніж утекти боягузливо й жити десь вигнанницею-банітою, виявившись негідною того коханця, що в його обіймах минулу ніч ізночувала. У супроводі багатьох жінок і чоловіків, які радили їй не признаватись, вона з'явилась до подести і з спокійним видом спитала в нього твердим голосом, навіщо він її викликав.

Подеста подивився на неї і, побачивши, що се пані вродлива і статечна, та ще й одважна, як судити з її речей, пройнявся до неї щирим жалем; він боявся, що вона у всьому признається, і тоді йому доведеться, шануючи власну честь, засудити її на смерть. Та хотів він того чи не хотів, мусив допитати її, раз уже скаргу на неї подано.

- Мадонно, - промовив подеста, - муж ваш Рінальдо запізвав вас до суду, твердячи, що застав вас, як ви чинили чужоложний гріх, і вимагаючи за те смертної кари, згідно з нашим статутом, та я не можу дати такого вироку, якщо ви самі не признаєтесь. Тож подумайте гаразд, що ви маєте од-повісти на моє питання - чи правда те, в чому вас звинувачує ваш муж?

Мадонна Філіппа, не збентежившись анітрохи, одказала спокійним голосом:

- Мосьпане, то правда, що Рінальдо мені муж і що минулої ночі він застав мене в обіймах Ладзаріна, котрого я щиро люблю і з котрим уже не раз ісходилась. Од сього я зроду й не думала одрікатись. Але вам відомо (в тому я цілком певна), що закони мусять бути рівні для всіх і прийматися за згодою тих, на кого вони поширюються. А сей закон б'є тільки по бідолашних жінках, які з природи своєї, на відміну від мужчин, багатьох можуть задовольняти; крім того, як його приймали, то жодна жінка не давала на нього згоди, та ніхто [366] й не питав нашої думки; тим сей закон єсть неправосудний. Якщо ви хочете погубити моє тіло й свою душу, застосувавши сей закон, то робіть, як знаєте; тільки перш ніж оголосите свій рішенець, чиніте мені ласку - спитайте мого мужа, чи я зроду одмовила йому хоч раз, коли він мене жадав, чи я не належала йому цілковито.

Мессер Рінальдо, не чекаючи питання подести, зразу ж одповів, шо дружина й справді на кожне його прохання завжди вволяла всяку його волю.

- А коли так, - вела далі мадонна Філіппа, - то я питаю вас, пане подесто: якщо він завжди брав із мене все, що йому було потрібно й любо, то що я мала робити з лишками: собакам викидати, чи що? Чи не краще ж оддати їх шляхетному чоловікові, що любить мене як душу, ніж мають вони гинути намарно?

Послухати в суді сю справу, та ще з такою шляхетною панією, як мадонна Філіппа, зібрались майже всі пратяни. Почувши таке резонне питання, всі зареготалися і гукнули в один голос, що пані не винувата і правду каже. Перш ніж розійтися з синьйорії, городяни, підтримувані подестою, змінили той жорстокий закон, лишивши його в силі тільки про тих жінок, що подружню честь заради грошей ламають. Рінальдо вийшов із суду, як непишний, соромлячись своєї нерозумної витівки, а жінка його, весела й вільна, вернулась додому з славою, немов воскресла з огнища.

ОПОВІДКА ВОСЬМА

Фреско радить своїй небозі не дивитись у дзеркало, якщо вона не любить, як каже, бачити противних людей

Філостратова оповідка попервах засоромила була трохи молодих слухачок, і на личках у них виступив ніжний рум'янець; та потім почали вони між собою лукаво ззиратися, ледве стримуючись од реготу, дослухали, хихикаючи, ту історію до кінця. Як оповідач замовк, королева веліла казати далі Емілії. Глибоко здихнувши, ніби щойно зо сну прокинулась, вона почала:

- Хорошії мої подруги, тим що я зараз далеко звідціля думкою витала, та все одно мушу коритись королевиному наказові, розкажу я вам одну коротеньку історію, бо на довшу через ту свою задуму не спромоглася - про дурну й задавакувату [368] дівчину, котру її розумний дядько хотів дотепним жартом на добру путь наставити, хоч вона того не змогла втямити. Так от, жив собі один чоловік на ймення Фреско да Че-латіко, і мав він при собі небогу, що її звали пестливо Ческа; то була дівчина гарного личка й гожого стану, хоч і не тієї янгольської вроди, яку ми час від часу між людьми подибуємо; проте вона вважала себе за таку надзвичайну красуню, що гудила раз у раз без усякого розбору всіх чоловіків і жінок і все, що їй на очі наверталось, і вдалася така примхлива, вередлива та перебірлива, що й те їй не так, і се не так, і все їй недогода; до того ж була така бундючна та гордовита, що й для французької принцеси було б занадто. Як іде, було, по вулиці, то од кожного носа верне, такі б то були противні й осоружні всі люди, що їй зустрічались. Не буду говорити про всякі інші примхи її та вереди, скажу лише, що вернулась вона одного дня з міста додому, де був саме її дядько, сіла коло нього та все знай відсапується. От Фреско й питає її.