Слава ЗСУ!

знайди книгу для душі...

Читай онлайн! Читай онлайн українською безкоштовно > Книги > Декамерон

Через кілька день Нікострат спорядив велику учту (він частенько так робив), на яку закликав своїх родовитих друзів; коли вже прибрали зі столів, вийшла з своєї кімнати Лідія, убрана в зелені оксамити і прикрашена дорогими клейнода-ми; уступивши до гостей у світлицю, вона - так, щоб бачив Пірр і всі присутні - підійшла до жертки, на якій сидів улюблений Нікостратів яструб, одв'язала його, нібито хотіла взяти його на руку, а потім схопила за ланцюжок, ударила птахом об стіну і вбила його.

- Гай-гай, жінко! - гримнув на неї Нікострат. - Що ти наробила!

Вона нічого йому не відповіла, а, звернувшись до гостей, так сказала:

- Панове, щоб мене образив король, я б і йому помсти-лась, то мала б я попускати яструбові! Знайте ж, любії гості, що сей яструб довго забирав у мене той час, що чоловіки мають присвячувати жінкам на розраду; скоро, було, світ свіне, як Нікострат уже встає, сідає з своїм яструбом на коня та й гайда в чисте поле, любуватись, як він літає, а мені, молодій та хорошій, ні з ким у білій постелі розмовляти. Не раз уже спадало мені на думку вчинити те, що я допіру вчинила, і лиш одно стримувало мене - я хотіла зробити се в присутності людей, що могли б справедливо розсудити мою скаргу, а я сподіваюсь, що ви саме такі люди і єсть.

Вислухавши гості її мову і гадаючи, що вона справді так сильне любить свого мужа, засміялись і почали вговоряти роздосадуваного Нікострата:

- Добре, - казали, - твоя господиня вчинила, що яструба за таку кривду смертю скарала! [422]

Лідія вернулась до себе в кімнату, а гості тим часом жартами та смішками погамували розгніваного Нікострата. Сеє побачивши, Пірр сказав собі подумки: «Немалий доказ своєї любові дала мені пані для почину; дай, Боже, й далі так!»

Минуло два чи три дні по тому, як Лідія вбила яструба, коли зайшов якось до неї в кімнату Нікострат; вона почала голубити його, жартуючи з ним веселенько. Як на те, чоловік смикнув її шуткома за волосся, подавши їй добру нагоду виконати другу Піррову вимогу: вона схопила його, сміючися, за бороду, сіп! - і вирвала з неї пелех. Нікострат почав нарікати, а вона йому:

- Чого се ти насупився, чоловіче? Невже сердишся, що я тобі шестірко волосинок із бороди висмикнула? Як ти мене допіру за волосся потягнув, то мені ще й не так боліло!

Отак жартуючи з ним та словами придобрюючись, Лідія заховала обережненько те пасмо, що вирвала йому з бороди, і того самого дня послала його своєму милодану.

Над третьою вимогою Лідії довелось помізкувати довше, та що вона й так була розумна, а Амур ще більше умудрив її, то і тут прибрала способу. У Нікострата в домі було на послугах двоє підлітків з хорошого роду: батьки оддали їх, щоб вони там доброго звичаю набирались; один краяв господареві м'ясиво за столом, другий подавав йому пити. От покликала Лідія до себе тих хлоп'ят та й сказала, що в них, мовляв, із рота тхне, тож нехай, прислужуючи Нікостратові, одвертаються якомога далі од нього та й не кажуть нікому, чому вони так роблять. Хлоп'ята повірили їй і стали робити так, як вона навчила. Тоді вона й питає в Нікострата:

- Чи ти помітив, як тримаються ті хлоп'ята, коли тобі служать?

- Авжеж, помітив, - одказує Нікострат, - я навіть хотів був у них спитати, чому вони так роблять.

- Не питай, - каже жінка, - я сама тобі скажу. Довго я про се мовчала, щоб тебе не смутити, та бачу вже, що й інші помічають, тож нема чого од тебе приховувати. Річ у тім, що в тебе страшенно смердить із рота - хто зна, звідки воно взялось, бо перше того не бувало, - а се дуже неприємна штука, бо тобі доводиться бувати в благороднім товаристві; треба б знайти на се якісь ліки.

- Що ж воно за знак? - каже Нікострат. - Хіба, може, в мене в роті зуб який загнився?

- Може, й так, - одказала Лідія.

Повела його до вікна, веліла роззявити рота, подивилась туди-сюди та й каже: [423]

- Ой, Нікострате! І як ти міг так довго терпіти? У тебе он там один зуб не то надпсований, а зовсім уже гнилий пеньок; як його там зоставити, то він і сусідні здорові зуби позаражає. Треба його мерщій висмикнути, щоб сього не сталось.

- Як ти так гадаєш, - каже Нікострат, - то що ж, я згоден; виклич зубного майстра, нехай його вирве.

- Боронь боже! - одказує жінка. - Нащо нам той майстер здався? Зуб так стирчить, що я й сама його любісінько витягну. Ти ж знаєш, які ті майстри немилосердні, мені страшно навіть подумати, не то що побачити, як ти їм у руки попадешся. Далебі, я зроблю все сама: принаймні як тобі дуже болітиме, то я й не рватиму, а майстер тебе не пожаліє!

Тоді веліла принести потрібне знаряддя, вислала всіх із кімнати, окрім Луски, замкнула двері, сказала Нікостратові лягти на стіл, всунула йому в рота обценьки і захопила ними один зуб. Бідаха криком кричав із болю, та Луска міцно тримала його, а жінка тим часом зо всієї сили смикнула обценьки й вирвала зуба. Тоді сховала того зуба, а чоловікові, що мало не зомлів і все зойкав, показала другого, гнилого, що наготовила про сей случай:

Попередня
-= 174 =-
Наступна
Коментувати тут.

Ваш коментар буде першим!