Слава ЗСУ!

знайди книгу для душі...

Читай онлайн! Читай онлайн українською безкоштовно > Книги > Декамерон

Як Каландріно пішов од них, Бруно й Буффальмакко домовились між собою, як їм спільно діяти. Каландріно хтозна-як виглядав тії неділі; як діждався нарешті, устав на зорі, зайшов до своїх товаришів, і вони всі втрьох подалися через браму святого Галла до Муньйона. Там вони почали ходити по берегу туди-сюди, шукаючи того каменя. Каландріно, як найзавзятіший шукач, ішов попереду, стрибав із місця на місце і пильно придивлявся до кожного камінчика: де тільки побачить чорного, зразу підніме й покладе собі за пазуху. А товариші йшли трохи позаду, зрідка й собі якийсь камінчик підбираючи. Небагато пройшов Каландріно, як уже в нього була повна пазуха; тоді він підняв поли своєї хламиди, шитої не по-фламандському, а по-наському, підвернув кінці під ремінний пояс і набрав таким чином повну пелену каміння; мало того, зробив такий мішок ще і з плаща, і той насипав ущерть.

Як побачили Бруно й Буффальмакко, як нав'ючився Каландріно (а діло було вже під обіди), Бруно обізвався до Буф-фальмакка, як було між ними домовлено:

- А де ж се Каландріно?

Буффальмакко, хоч і бачив, що Каландріно стоїть неподалік од нього, подивився сюди-туди та й каже:

- Не знаю, ще недавно він був тут, трохи попереду.

- Може, й був недавно тут, - каже Бруно, - та тепер, мабуть, уже дома обідає, а ми тут, як дурні, шукаємо на березі чорні камінці.

- Ти ба, який хитрий! - каже Буффальмакко. - Пошив нас у дурні та й покинув тут, а ми йому й повірили. Ну, [444] слухай, який же йолоп, окрім нас, повірив би, що в Муньйоні є каміння такої чудодійної сили?

Почувши їхню розмову, Каландріно подумав, що той камінь і справді попався до нього, бо товариші його не бачать, хоч він і тут. Надзвичайно задоволений із сієї удачі, він не сказав їм ні слова і вирішив іти додому; повернувся та й пішов. Як товариші те побачили, Буффальмакко сказав Бру-нові:

- А нам що тут робити? Ходімо й собі додому!

- Ходімо, - сказав Бруно, - але Богом божуся, що Каландріно більш мене ніколи не одурить. Ух, якби отеє він був передо мною, як увесь сьогоднішній ранок, я так би вчесав його сією каменюкою по литках, що дав би на місяць пам'яткового!

Як сказав, так у той же мент розмахнувся й поцілив каменем Каландрінові в ногу. Бідолаха аж засичав із болю, підняв ногу, та змовчав і пішов далі. Тоді Буффальмакко взяв один із камінців, що підібрав був на березі, та й каже:

- Бач, який гарний камінець; якби отаким та Каландрінові в спину!

Та швиргиць його - і таки влучив у самісіньку спину. Довго вони кидали на нього камінням, примовляючи всяку всячину, аж поки не дійшли по берегу до міської брами. Тут вони покидали додолу те каміння, що набрали були, пристояли трохи, поговорили з митниками і розказали їм про ту штуку; митники дуже сміялись і теж удали, ніби не помітили Каландріна, то й не займали його, як він проходив. А він дочвалав, не спиняючись, до свого дому, що стояв на Жорновому перехресті, і так якось склалося, ніби навмисне, що, як ішов він по берегу, а потім і по вулиці, ніхто до нього не озвався (правда, мало хто йому по дорозі і траплявся, бо майже всі сиділи дома, обідали).

От уступив Каландріно з тим вантажем до свого дому; дружина його монна Тесса, жінка вродлива і статечна, зустріла його наверху сходів. Розсердившись за те, що його довго не було, вона почала йому вимовляти:

- Де тебе носить лиха година? Люди давно вже пообідали, а ти тільки додому йдеш!

Як почув се Каландріно і зміркував, що його побачили, з великої досади гримнув:

- Де ти тут узялася, негіднице? Ти все мені зіпсувала! Стривай же, будеш ти в мене знати!

Зайшовши в свою кімнату, він зсипав у купу принесене каміння, а сам побіг, лютий, до жінки та за коси її, та додолу, [445] та й давай місити її по чім попало кулаками та носаками - живого місця на ній не зоставив, хоч як вона просилася, схрестивши руки.

Буффальмакко й Бруно, пореготавшися з сторожею коло брами, пішли собі помаленьку назирцем за Каландріном. Підійшовши до порога його дому, почули, якого чосу давав він жінці; удаючи, ніби тільки оце прийшли, вони окликнули господаря. Той підійшов до вікна, червоний, упрілий і задиханий з натуги, і попрохав їх піднятися нагору. Вони й подалися туди, хоч нібито й не хотіли: бачать - у кімнаті насипано силу каміння, в одному кутку хлипає побита, потовчена, розкудлана, аж синя на виду, жінка, а в другому сидить Каландріно, розхристаний і розперезаний, та тільки сопе, як після тяжкої роботи. От подивились вони на те все та й кажуть:

- Що се таке, Каландріно? Чи будувати щось зібрався, що в тебе стільки каменю? А що сталось із монною Тессою, побив ти її, чи що? Чудасія!

Попередня
-= 183 =-
Наступна
Коментувати тут.

Ваш коментар буде першим!