Слава ЗСУ!

Не домігшись успіху за першим разом, отець-настоятель не розгубився: він пустив у хід усю свою настійливість і настирливість, пишучи до неї листи, посилаючи посланців і пристаючи до неї, як заходила вона до церкви. Ті його зальоти були вдові неприємні й прикрі, і вона надумала дати йому доброго одкоша, якого він і заслуговував, одначе вирішила не робити нічого, не порадившись заздалегідь із братами.

Розповівши їм про настоятелеві замахи і одкривши свій намір, вона дістала од них дозвіл діяти на свій розсуд. Через кілька день пішла вдова своїм звичаєм до церкви; скоро настоятель забачив її, підійшов до неї і завів мову, як із своєю. Вона прийняла його з приязною посмішкою і одвела осторонь; вислухавши його лестивих словес, зітхнула зглибока і промовила: [448]

- Панотче, не раз я чувала, що немає такої фортеці, якої не можна рано чи пізно добути, щодня її штурмуючи; отак же сталось і зо мною. Ви так мене підходили то солодкими речами, то однією ласкою, то другою, що мусила я свій намір перемінити. Коли вже я так вам сподобалась, то треба мені вашою стати.

Урадуваний настоятель сказав:

- Мадонно, велике вам спасибі; правду кажучи, мені аж дивно було, що ви так довго не давались на підмову, бо досі проти мене жодна не встояла; у мене навіть примовка була така: «Якби жінки були із срібла, то монети з них не виб'єш - молота бояться». Та годі вже про се, скажіть краще, коли і де ми можемо зійтися?

- Любий мій панотченьку, - одказала вдова, - ви питаєте коли? Коли вам буде завгодно, бо в мене немає мужа, щоб йому за свої ночі звіт давати. А от де? Тут уже я не знаю, що придумати.

- Як не знаєте? - спитав настоятель. - А в вашому домі?

- Панотче, - одказала вдова, - вам відомо, що я маю двох братів-кавалерів, у яких гості не переводяться вдень і вночі, а дім у мене не дуже великий, так що навряд чи можливо нам буде вдома зійтися, - хіба що будемо мовчати при тому, як німі, - ані пари з уст, та пробуватимемо поночі, як сліпі; коли б ви на те погодились, тоді можна б і в моїй кімнаті, бо брати туди не заглядають; але їхні кімнати так близько од моєї, що хоч і пошепки слово скажеш, то в них буде чутно.

- Мадонно, - сказав настоятель, - то нічого, нехай яку ніч чи дві й так переночуємо, поки я десь підшукаю догідніше місце.

- В тім уже ваша голова, панотче, - сказала вдова, - про одно ще тільки попрошу вас - щоб се лишилось у тайні, нікому ні слова.

- Мадонно, - сказав настоятель, - про се не турбуйтесь, а, коли ваша ласка, так ізробіть, щоб ми вже сю ніч могли зійтися.

- Згода, - одповіла дама і, розказавши йому, коли і як до неї прийти, попрощалась із ним та й пішла додому.

А в тої дами та була собі служниця, немолода вже і дуже бридка та нечупарна: ніс приплюснутий, рот кривий, губи товстющі, зуби рідкі й великі, очі каправі, ще й зизом дивляться, а з лиця жовтява, так наче не у Ф'єзоле жила, а десь у Сінігалії; до того ще була й кульгава - праву ногу мала коротшу за ліву. Звали її Чута, та майже всі казали на неї Чутяка, бо була бридка, мов чортяка. Але ся бридуля була собі не без хитрості.

Прийшовши з церкви, пані покликала її і сказала:

- Чутяко, як ти мені вслужиш добре сієї ночі, то я подарую тобі нову гарненьку сорочку.

Як почула Чутяка про сорочку, зразу одказала:

- Пані, як дасте мені сорочку, то я і в огонь піду, не то що.

- Добре, - сказала пані, - я хочу, щоб ти сю ніч переспала в моїй постелі з мужчиною і приголубила його як слід, та гляди і словом не озивайся, щоб брати мої не почули: ти ж знаєш, що вони сплять постінь. А тоді вже я подарую тобі сорочку.

- Коли треба, - сказала Чутяка, - то не то з одним, із шістьома пересплю.

Коли настав вечір, настоятель прийшов, як йому було велено, а вдовині брати, домовившися з нею наперед, сиділи в своїй кімнаті і подавали час від часу голос; тим-то панотець уступив нищечком у панину опочивальню і добрався поночі до ліжка, а Чутяка, яку пані навчила, що робити, пішла туди з другого боку. Гадаючи, що то його дама, отець-настоятель обійняв Чутяку і став її цілувати, не кажучи ні слова, а Чутяка його, так само мовчки, а тоді й інші жарти завели - панотець уступив у володіння тим добром, якого віддавна прагнув.

Улаштувавши всі ці речі, вдова сказала братам своїм зробити решту, як було в них домовлено. Тихо вийшовши з дому, вони подались на майдан, і доля якнайліпше сприяла їхньому наміру: вони хотіли знайти десь єпископа, а єпископ сам їх уже шукав - погода стояла жарка, і йому захотілось піти до них випити чого-небудь. Зустрівши їх, він сказав про те своє бажання, і вони повели його до себе в прохолодний двір, де горіло чимало свічок; церковний достойник з великим задоволенням скуштував їхнього доброго вина. Коли він випив, юнаки сказали: