Слава ЗСУ!

Та перше ніж давати саму відповідь, хочу на своє виправдання розказати не те щоб повість, а так собі приповість (щоб не подумав хто, ніби я хочу влізти з нею до тії чесної компанії, що я вам представив; та воно й зразу буде видно, що се їхнім історіям не пара). Отеє ж обертаюся з нею до напасників моїх.

У нашому місті, - давно вже те діялось, - жив собі один чоловік на ймення Філіппо Бальдуччі; був він роду простого, міщанського, але світові лад знав і на справах, своєму станові пристойних, добре розумівся. Була в нього жінка, з якою вони дуже любилися, жили тихомирно і про те найбільше дбали, як би завжди догодити одне одному. Та сталося його жінці те, що з усіма буває, - зійшла вона з сього світу, лишивши Філіппові на згадку про себе одним одного синка, якому заледве два роки минуло. Філіппо вбивався хтозна-як, утративши кохану істоту. Така його огорнула туга, як сам на світі без любого подружжя зостався, що надумав він усі справи мирські занедбати і присвятити себе натомість Богові, та й сина на те нахилити. От роздав він усе своє добро Богу в прийом та подався на гору Азінайську, усамітнившися там із сином своїм в убогій келійці. Живучи з милостині, вони знали [238] тільки пости та молитви; батько остерігався говорити синові будь-що про світські речі і пильнував, щоб він, крий боже, нічого такого не побачив, що його од спасіння душі одвернуло б; тільки й мови було в нього, що про славу жизні вічної, про Бога та праведників Божих, тільки й науки для сина, що молитва; багато років тримав він його отак у келії, що хлопець, крім нього, жодної душі живої зроду не бачив. Вряди-годи вибирався Філіппо до Флоренції; розбогара-дивши того-сього у добрих людей, він знову вертався до своєї келії. От одного разу, як він уже геть-то постарів, а синові вісімнадцятий рік пішов, спитав його парубок, куди він збирається. Батько пояснив йому. Тоді парубок і каже:

- Тату, ви вже старенькі, і не легко вам, надісь, ноги трудити. Чом би вам не зводити мене до Флоренції та не зазнайомити з тими добрими людьми, вашими побожними приятелями? А потім би вже я, молодший і кріпший, ходив би, коли треба, до міста про нужду нашу, а ви сиділи б собі дома.

Старий розмислив, що син у нього вже великий і добре навик до спасенницького життя, то мирські принади йому не страшні, і вирішив, що правду хлопець каже. От як випало йому туди йти, він узяв з собою і парубка. Як уздрів парубок усі оті палаци, будинки, церкви та інші городські дива, яких він зроду не бачив, скільки пам'ять,його сягала, він дуже з усього чудувався і, знай, розпитував батька, що воно таке і як називається. Батько все йому розказував, а він, одним задовольнившись, питав уже про друге. От ідуть вони так по вулицях, син питає, а батько одказує, коли се де взялися їм навстріч молоді жінки й дівчата - гарні та поприбирані, цілою юрмою десь із весілля, мабуть, верталися. Як побачив їх парубок, то й спитав у батька, що воно таке.

- Синку, - одвітував батько, - не дивись на них, цур їм, опусти очі, то погань.

- А як вони звуться? - допитується син.

Щоб у хлопцеві якихось гріховних помислів чи жади тілесної не пробудити, не назвав їх батько по-справжньому, себто жінками, а сказав:

- То, синку, гуси.

І - диво дивне! - син, що зроду білої челяді не бачив, забув одразу і про палаци, і про коні та воли чи там осли, і про гроші, і про все на світі, що сьогодні вперше зуздрів, і сказав батькові:

- От якби мені, тату, одну таку гусочку! [239]

- Мовчи, синку, - одказав батько, - мовчи, горе моє, вони скверні.

- Отеє такі бувають скверні? - спитав син.

- Такі, - одказав батько. А син йому:

- Не розумію, чого се вони по-вашому скверні, а як на мене, то я ще зроду не бачив нічого такого гарного й любого, як сі гуси; вони кращі за тих мальованих янголів, що ви мені показували. Зробіть мені ласку, панотче, візьмімо з собою на гору одну таку гусочку, я вже буду її годувати.

- Ні, ні, не треба! - закричав батько. - Та й не знаєш ти, з якого кінця вони годуються!

Тепер тільки зрозумів старий, що природженне сильніше над учене, і пожалкував, що взяв сина з собою.

Тут уриваю я приповість свою і звертаюся до тих, для кого я її розказував. Отож кажуть деякі огудники мої, нібито негаразд я чиню, що стараюся вам, юнії дами, сподобатись і що сам вами більше, ніж треба, захоплююсь. Мушу визнати щиро, що так воно і є - ви мені подобаєтесь, а я прагну сподобатися вам. Та що ж тут дивного, спитав би я тих огудників - адже й вони зазнали, мабуть, поцілунків любовних, і обіймів голубливих, і радощів плоті, що ви, красунечки мої, частенько їм уділяєте; адже й вони бачать постійно вдачу вашу любу, вроду вашу пишну, принаду вашу милу, ще й цноту вашу жіночу, - що ж тут дивного, кажу, коли навіть недолюдок, у пустельних горах вирослий, у тісній келії згодований, нікого, крім батька, несвідомий, скоро вас побачив, то вас тільки й жадав, про вас тільки й гадав, за вами тільки й упадав? Чого ж вони мене за те судять, і гудять, і нудять, що я вас люблю і до вас прилюбляюся, коли сам Бог дав мені таку любливу вдачу, коли я з первого молоду мого до вас душею пригорнувся, спізнавши дивні чари очей ваших зоряних, лагідну мову уст ваших медоплинних і жагучий пломінь, що в серці од зітхань ваших чулих розпаляється, коли, нарешті, той молодий пустельник, те, сказати б, дике безрозумне звіря, - і той уподобав вас понад усе на світі? Доправди, хіба тільки той, хто вас не любить і не прагне любові вашої, несвідомий сили й насолоди природного повабу, може ганити мене за се й судити, та мені про його думку байдуже.