Слава ЗСУ!

Хтось із дівчат неголосно верещить.

— А рот у нього, — продовжує оповідачка, — такий величезний і круглий, що видно череп ізсередини. Дівчинка тоді зрозуміла, що це за хлопець. Але вона не розгубилася — стрибнула в шахту ліфта і зачепилася за противагу. Трос не був заблокований, противага пішла вниз і опустила дівчинку до самої землі неушкодженою… І це не казка, — раптом закінчила вона цілком нормальним, хоча все ще застудженим голосом. — Це зі мною було.

— Брешеш, — виривається у когось. Здається, це Гнат.

— У старих вежах троси ліфтів прогнили давно, — це Довгий.

— В деяких прогнили. А в деяких вони залізні.

Стає тихо. Якби не дихання — здавалося б, що кімната порожня.

— Життєїдів не буває, — тихо каже Єва. — Бо як ця людина може харчуватися життям самогубця? Непрожитим життям? Як?

— А хто сказав, що вони люди? — слушно заперечує застуджена дівчина.

— У нас у блоці троє пропали невідомо куди, — задумливо каже хтось із хлопців. — За півроку — троє.

— Їм просто енергії не вистачило, — каже Довгий. — Коли когось із знайомих штрафують… чи роботу втрачають, а запаски немає… Хіба ти не знаєш про це? Якось не заведено про це базікати.

— А мені казали, — ледь чутно шепоче Єва, — що люди, які зникли, ідуть на Завод.

Тиша. Метушня. Сопіння. Я штовхаю Єву ліктем у бік.

— Так, на Завод, — повторює вона вперто. — І там повно енергії для всіх. Ніхто не тремтить над своїм пакетом. Там навіть слова такого немає — «пакет». Просто Енергія струменить… як вітер. Або як вода, коли водогін працює.

— Життєїда я на власні очі бачила, — каже застуджена дівчина. — А Завод… ти мене вибач, але це однаково, що потойбічний світ. Є він, нема його — ми все одно не зможемо перевірити.

* * *

Наступного дня губи вже не так болять. Пухир луснув. Я можу розмовляти.

Виспавшись як слід, за годину до заходу сонця підходжу до прохідної біля підніжжя пагорба. Пікселі стікаються струмками з усього міста.

Переодягаюсь у роздягальні і раптом бачу, що у шафці дві пари навушників. Помилка техніків: нові поклали, старі забули забрати. Я мимоволі озираюся: ніхто не бачив? Ніхто. Всі надягають роби.

Тоді я переховую старі навушники — з полиці кладу до себе в черевик. Якщо засічуть, скажу, що випадково. Зрештою, з шафки їх не забирали!

Надягаю нові навушники. Надягаю чорні окуляри. Застібаю липучку — ззаду, навпроти четвертого хребця.

І прямую на робоче місце.

Іду вгору, аж поки дістаюся позначки 401, і тоді повертаю ліворуч. Пробираюся вузьким проходом. У Єви п’ятсот тринадцяте місце, у мене — п’ятсот дванадцяте, Єва завжди приходить раніше…

Та сьогодні її немає. Я так дивуюся, що наступаю на край роби і мало не падаю.

На п’ятсот тринадцятому місці нема нікого! Невже вона запізниться?!

Я сідаю на своє місце, схрестивши ноги. Спокійно, кажу собі. Зайві тридцять секунд нічого не означають. Коли я востаннє бачила Єву? Вчора. Сьогодні я проспала весь день, а коли виходила з дому, її вже не було в кімнаті…

Час спливає. Я кручу головою, вдивляючись в обличчя останніх пікселів, які підтюпцем біжать до своїх місць. Єви серед них немає.

Незнайомий хлопчина, білявий і молоденький, застрибує на платформу номер 401/513. На Євине місце!

— Заблукав? — запитую різко. Він усміхається — рот від вуха до вуха, очі часто кліпають.

— Привіт! Мене поставили сюди працювати! З крайньої лінії, уявляєш? Був конкурс, я переміг! Як думаєш, упораюсь?

Я дивлюся на нього, як на прибульця з Місяця. Його слова до мене не доходять.

— Це місце…

— 401/513! — Він показує новенький жетон, який метляється у нього на зап’ястку.

— Конкурс? Коли?

— Та сьогодні ж! З обіду!

Отже, Єву перевели на околицю. Кудись у куток екрану. На місце цього… живчика. За що?

Не скиглити! Нічого страшного. Головне — пакет у неї буде. Вночі після енергогодини сядемо рядком на кухні, вип’ємо чаю…

Я не встигаю додумати: в навушниках починається відлік. Надійшов час шоу.

* * *

Після роботи збираюся додому похапцем — думаю про Єву. Білявий хлопчина впорався (я, коли чесно, в глибині душі бажала йому провалу). Його звуть Микола. Тепер він працюватиме поряд зі мною… А де ж Єва?

Встромляю ногу в черевик — і наштовхуюсь на перепону. Зайві навушники. Я про них зовсім забула.

Покласти їх назад на полицю? Ще не пізно…

Руки діють самі, без участі розуму. Раз — надягаю навушники на ногу вище коліна. Два — опускаю зверху широченну холошу. І нема навушників.

Замикаю свою шухлядку. Серце калатає. Нащо мені це потрібно?