Слава ЗСУ!

— Так, — мовить він відсторонено. — Не хвилюйся.

І ми йдемо. У мене на плечі барабан, Ліфтер несе дві трембіти, Алекс озброєний розрядником і великим пласким бубном. Мавр іде позаду, не відриваючи очей від трави під ногами, що взялася памороззю.

На околиці селища нам перепиняють шлях.

Підрослі брати й сини тих, кого я погубила. Кілька молодих жінок. Усього двадцятеро. Багато. Я швидко оглядаюсь на Алекса: добре б обійтися без стрілянини.

Уперед виходить хлопець, учорашній підліток, чималенького зросту. Він дуже схожий на Мисливицю. Я просто вражена цією подібністю.

— Цар-мамо, — мовить він хрипло, — якщо ти йдеш на Завод, візьми і нас із собою. Ми танцюєм Аркана найкраще від усіх у селищі.

Мавр нарешті відриває очі від землі. Алекс опускає розрядника.

— Добре, — кажу після секундної паузи. — Сподіваюсь, ви здогадалися захопити… що-небудь, що гримить?

Відійшовши від селища подалі, обертаюся. Це місце стало мені рідним. Мій дім. Шкода, що все так вийшло.

Встигаю побачити людську постать на околиці — чоловік стоїть, дивлячись нам услід. Ярий?

Певно, здалося.

* * *

Коли ми піднімаємось на пагорб перед Заводом, на небі немає жодної хмаринки. Вітер зриває рештки листя, роблячи ліс прозорим, відкриваючи його сонячним променям. Від яскравого світла в диких сльозяться очі. І в мене теж, хоч і не так сильно.

Вовченятам, які вперше побачили Завод, не по собі. Я дивлюсь на нього спокійно й приречено: бетонний саркофаг. Рудий ліс праворуч і ліворуч. Клуби жовтого туману (мої ніздрі здригаються, я згадую його запах). Громовідводи. Гостряки іржавих металевих конструкцій.

Я намагаюсь побачити майбутнє, бодай краєчок. Але не можу. Кашляю, прочищаючи горло.

— Слухайте мене. Усі разом ідемо до Заводу і накликаємо грозу. Там, під стіною, нас накриє антиритмом. Ми перестанемо чути себе. Це — як у жахливому сні, як у порожнечі. Не здавайтеся, стукайте, кричіть, нам треба гриміти, щоб заглушити цю тишу! А потім… двері відчиняться. Напевно, вийдуть автомати. Алексе… спробуй збити їх із розрядника, добре? Інші… Нам треба прорватися всередину. За мною — у двері. Я виведу до мембрани… до розпилювача. Але якщо ми не доберемося, усе марно, знову все пропало, це ясно?!

— Не кричи, — каже Алекс.

Тільки тепер усвідомлюю, що кричу на весь голос.

— Пробач, — облизую губи. — Отож…

Перехоплюю зручніше свій барабан. Дістаю з-за пояса барабанні палички. Заношу їх над декою, на мить завмираю…

Там-м. Там-м. Бум-м. Бу-бум-м.

Почалось.

Мій ритм підхоплюють барабани. Гримлять змійовики. Ухають, заливаючись, бубни. Ревуть трембіти. Ми йдемо униз пагорбом. Намагаюсь не дивитись на порослі травою горбки біля стіни. Дивлюсь на ворота. Тільки на них.

Стулки щільно зімкнені.

Він там, за цими стулками. Сидить у рубці. Або бродить коридорами. Або змащує зчленування залізних автоматів — слуг Заводу, робітників і вбивць. Серце Заводу, зшите з броньованих пластин. Я не повинна про нього думати.

— Гр-рім, — гримить мій барабан. — Гр-рім, до нас!

Сонце сяє яскраво, бачу свою тінь на пожухлій траві, але мені начхати. Я йду на Завод. Я повернулась, але не переможеною. Не на заклання. Я повернулась!

І палички в моїх руках раптом самі собою змінюють ритм.

— Я йду! — реве тепер барабан. — Я йду! Я прийшла!

Завод наближається, нависає темним громадищем, але я не дивлюсь на нього. Я чекаю, наїжачившись, коли настане тиша…

І вона навалюється.

Раніше мені здавалося, що я до неї готова. Тепер розумію — ні. До цього не можна бути готовим. Це наче смерть прийшла. Я не чую ні свого голосу, ні голосів друзів, ні вітру, ні подиху. Знаю: кожне моє зусилля, кожен звук повертається назад, навиворіт. Моя воля повертається безвольністю тисяч синтетиків, і на виході утворюється ніщо, нуль. Моя любов повертається ненавистю Стефана-Ловця, ненавистю багатьох людей, яких я позбавила спокійного, зручного життя. Ніби йду назустріч своєму дзеркальному відображенню, зараз зіткнуся з ним — і зникну, немов мене й не було…

Я розумію: всі зусилля марні. Як не намагайся, як не борися, назустріч підуть реверсні хвилі, вивернуті справи й наміри, і буде тиша. Абсолютний нуль.

Останні сили витрачаю на те, щоб обернутись. Якщо зараз прожену їх — може, хтось устигне врятуватися?!

Дикі луплять у барабани, кричать і гримлять — геть беззвучно. Молоді вовки не відстають ні на крок, гримлять, б’ють у стукалки, залізом об залізо, деревом об мідь. А за їхніми спинами, за спинами моєї розпачливої маленької армії…

Мені хочеться протерти очі.