Слава ЗСУ!

Це кругла зала. Мені здається, я вже була тут. А може, бачила це місце у сні.

У залу ведуть два тунелі, один навпроти іншого. Перший — транспортер, звідти прибувають жертви на розпилювач. Другий — вузький хід, завалений непотребом, я дивом відшукала його серед задушливих лабіринтів, затягнутих жовтим туманом. Але відшукала.

Майже всю залу займає сріблиста кругла мембрана — вона трохи піднімається над бетонною підлогою. Тонка і на вигляд дуже вразлива, здається витканою з павутиння. Зовсім не страшне місце. Певно, ті, кого привозить сюди канатка, ступали на неї безпечно, розмовляючи, може, сміючись…

Знизу, з-під сітки, пробивається тьмяне біле світло.

— Здрастуй, Лано.

Хазяїн! Я не завважила його! Він стоїть так непорушно, що в напівтемряві схожий на механічну деталь, бездушну частину Заводу.

Бойовий ритм, що привів мене до мети, на мить дає збій. Алекс реагує миттєво — ствол розрядника вже спрямовано на Хазяїна.

— Не стріляй, — кажу я.

Хазяїн посміхається. Броньовані пластини його обличчя ледь змінюють обриси.

— Чому? Ти ж не послухалась мене… Домоглася свого.

Нас розділяє мерехтливе коло мембрани. Хазяїн стоїть спиною до порожнього вагона в тунелі. Так, як стояли до того тисяча його жертв. Він прийшов сюди… навіщо?

— Краще пристрелити його, Лано, — каже Алекс.

Я розумію, що він має рацію. Але мені потрібно одержати відповідь на ще одне, останнє запитання.

— Навіщо ти прийшов? — запитую Хазяїна. — Мені не треба твоєї крові.

— Краще пристрелити його! — квапить Алекс.

Хазяїн дивиться на мене. Інших ніби не бачить.

— Чому тобі не живеться спокійно, Лано? Чому тобі не живеться, як усім? Чому ти не залишилася в місті, чому ти не залишилася в горах? У тебе ж було все: друзі… влада… кохання!

Треба поспішати, дорога кожна секунда, але я зволікаю. Сама не знаю чому. Мені страшно? Я ввагаюсь? Відтягаю момент?

— Чому ти не залишилась зі мною? — мовить він ледь чутно. — Я дав би тобі все, що ти могла б побажати. Усе.

Мої супутники перешіптуються. Збігає час… сили… слабшає рішучість… скоріше!

Але я не можу йому не відповісти.

— Ти сам казав: нема сенсу говорити про справедливість. Аби хтось вижив, когось потрібно щодня вбивати. Ти казав, світ так улаштований. Отож: я не хочу і не буду жити в такому світі. Я зміню його… або помру, намагаючись змінити. Це все.

Щось каже Алекс. Я не чую його слів. Я бачу тільки очі Хазяїна. І другий раз у житті розрізняю їхній колір: вони зеленувато-карі.

— Ти дуже схожа на свою матір, — каже він глухо, і в цей момент я нарешті зважуюсь.

Павутинка розпилювача мерехтить переді мною. Як поверхня лісового озера місячної ночі. Скидаю важкі мокрі черевики — ніби справді збираюсь купатися.

Босі підошви торкаються бетону. Підходжу ближче.

Поверхня мембрани ледь здригається. Мерехтять іскри, як на паморозному склі. Стає дуже шкода себе. Я зупиняюсь на самій крайці розпилювача.

— Не смій! — кричить Хазяїн. У його голосі значно більший страх, ніж хвилину тому.

Я ковтаю клубок у горлі. Моє завдання — кинути на мембрану одразу багато енергії. Щоб розпилювач подавився. Хазяїн казав, що чим більше енергії в людині, тим більше проходить часу до того моменту, як вона розпилиться остаточно…

— Лано!!

Я ступаю на павутинку.

Вона здається дуже жорсткою. Майже не прогинається під ногами. Від того місця, де я стою, по білому мерехтінню пробігають яскраво-зелені хвилі — як літня трава з-під густого снігу. За мить мембрана вся зелена. Я хочу зробити ще крок…

І не можу. Підошви прилипли до павутинки. Я наче муха на липкій стрічці, а мембрана починає тремтіти, і її ритм пробирає до кісток.

Ось що таке — чужий ритм.

Я вириваюсь, намагаюсь відірвати ступні й утекти. Мембрана не пускає. У паніці, прагнучи визволитись, потрапляю до неї в резонанс, смикаюсь, підкоряючись чужому ритму, це схоже на конвульсії. От що відчувають жертви Заводу…

Але я — не жертва.

— Не жер-тва! — вигукую, налаштовуючи свій, нехай примітивний, ритм. — Не жер-тва!

Мій ритм на мить вириває мене з-під влади мембрани.

— Ди-ка! Ди-ка! Ди-ка е-нер-гі-я!

Ухитряюсь відірвати одну ступню, по зеленій поверхні розпилювача розходяться червоні хвилі. Напівосліпши від болю й страху, намагаюсь намацати свій ритм, який проломив би страшний ритм мембрани, і нічого кращого не спадає на думку, ніж старий, давно забутий танок пікселя під час енергетичного шоу.

— Чер-си-чо-біл! Жов-чер-жов!

М’язова пам’ять приходить на допомогу. Пам’ять рухів. Ритм пікселя змінюється танком на барабанах, ритмом Оберега й Аркана, ритмом вуличного походу. Із-під моїх ніг розходяться колами червоні смуги, як хвилі від кинутого в озеро каменя.