знайди книгу для душі...
До смерті залишається мить. Зараз я — і ми всі — станемо попелом.
Хазяїн, завмерлий у центрі кола, ловить мій погляд. Бачу, як ворушаться його губи: «Жив-був хлопець, звали його Вітер, він дівчиськам голови крутив. Раз-два-три, чудово жити в світі…»
Знаю, що не можу його чути. І все-таки чую.
«Три-два-раз…»
Його постать вибухає. Розпадається на мільйони часточок.
Завиває насос над нашими головами, всмоктуючи те, що секунду тому було людиною.
І одночасно лопається мембрана. Лопається й м’якне, із павутинки стаючи тьмяною сірою ганчіркою.
Настає тиша.
* * *
У цій тиші я простягаю руки.
Беру Сонце, визволяю його з гілок. І воно сходить, заливаючи мене теплом — ізсередини.
* * *
Тисячі днів поспіль я буду згадувати цей день.
Тисячі разів він мені насниться.
Але всього… всього, що трапилося потім, я так і не збагну.
— Щасливої дороги, — кажу. — Дивіться уважно, не пропустіть стрілку: її треба перевести праворуч. Інакше повернетесь назад.
Син Перепілки корчить гримаси своєму відбитку в скляному колесі. Його сестра вже сидить на дрезині, на колінах у матері. Диким доведеться потіснитись: на дрезині обмаль місця.
— Лано, — каже Мавр і кладе мені руку на плече. — Не роби дурниць. Їдьмо з нами.
— Я тобі вже казала, — накриваю його долоню своєю. — Мені треба залишитись. Необхідно.
— Чому ти не хочеш їхати? — запитує хлопчик.
— Я неодмінно приїду. Але пізніше.
Більше ніхто не наважується мене вмовляти. Пояснюю Ліфтеру, як поводитися з кульковими слимаками. Лесь підсаджує самок до самців, Алекс підливає важку рідину в скляне колесо, Ліфтер опускає важіль, дрезина рушає з місця і за мить зникає в темряві тунелю. Я залишаюся сама.
Дзюрчить вода під рейками. Чистий струмок, у якому я колись — мимоволі — купалась.
Важкі двері. Темний коридор. Іду, слухаючи звук своїх кроків. Піднімаюся сходами. Тихе гудіння, рівна вібрація стін.
Завод працює. У рубці мерехтять екрани. Йде відвантаження енергії. Чиєї?
У темному тунелі стоїть порожній вагон канатної дороги. Залізний трос обвиснув: канатка вже не працює.
І ніхто не може пояснити, що все-таки трапилося з Заводом і чим він став тепер.
Ніхто, крім однієї людини.
Виходжу з рубки. Довго петляю переходами, доки нарешті не звертаю в той єдиний тунель, що веде з будинку, — до мембрани.
На місці розпилювача — кругла сіра пляма, ніби купа попелу. В самому центрі лежить шматок граніту — великий камінь, який колись був розплавленою лавою. Кілька тижнів тому, коли камінь ще лежав на схилі пагорба, у нього вдарила блискавка. Розколола на дві частини.
Опускаюсь поруч.
— Що ти там говорив про серце?
Мовчання. Доторк граніту холодить щоку.
«Серце— завод дикої енергії… Найбільш дикої на світі… Ти знаєш, що це таке — бути Серцем Заводу?»
— Тепер знаю, — кажу пошепки.
«Спасибі тобі, Лано».
— І тобі спасибі. Пробач.
ЕПІЛОГ
У моєму серці стільки енергії, що вистачає на всіх. Щоразу опівночі я розливаюсь дротами, по частинці приходжу в кожен дім, щоб зігріти й підбадьорити. Щоб дати жагу до життя — ще на одну добу.
Там, у місті, живуть синтетики. Добре живуть — без страху і без штрафів. Із впевненістю в завтрашньому дні. Забувши про власний ритм, повністю злившись зі своїми роз’ємами. Часом їм навіть здається, що енергія в мережі — їхня.
Щоразу опівночі я щаслива. Адже Завод переродився, канатна дорога зупинилась назавжди, і тепер тільки мене, моєї жаги до життя вистачає на всіх. Чим більше я віддаю, тим сильнішою стаю, тим легше в мене на душі.
Я працюю Серцем Заводу.
Але знаю, що головна битва ще попереду.
ПІСЛЯМОВИ
Від Марини і Сергія
Руслана — навдивовижу талановита людина. Не випадково наш роман присвячено їй як прообразу головної героїні. Ми радіємо з нашого спілкування, радіємо, що вперше в житті живемо музикою, піснями, майбутньою ритм-оперою. Наша десятирічна Стаска в захваті від Руслани й тепер мріє бути музикантом.
Від Руслани
Ритм роману «Дика енергія. Лана» зрезонував із моїм власним ритмом. Це моя філософія, мій стиль. У книжці закодовано те, чим живу я та чимало людей мого покоління.
Написане Мариною і Сергієм — це роман-ритм. Вони ніби вгадали те, до чого я довго готувалась. Ця книжка — не стільки історія майбутнього, скільки філософія сучасного. Це лише здогад, передчуття. Майбутнє ніколи не відкривається повністю. Завжди існує розвилка, роздоріжжя. Ми самі вибираємо шлях.
Вивчаючи минуле й думаючи про майбутнє, пропускаючи книжку крізь себе, часом уявляю себе Ланою, героїнею роману. І ось тепер хочу звернутись до читача від свого та від її імені. Це не просто, проте я спробую.