знайди книгу для душі...
Повільно виходжу з роздягальні. Ще не пізно повернутися й покласти на місце. На сходах мене підхоплює натовп — тепер повернутися назад складніше. Та все ще можливо.
Біля виходу сидять поліцейські. Нудьгують. Дорогою на роботу ми проходимо крізь рамку-металошукач. А з роботи — сунемо натовпом повз рамки. І поліцейські сидять на вході просто так, про всяк випадок…
— Дівчино!
Це не мене. Іду далі. Навіть голови не повертаю.
— Гей, ти! Оглухла?
Мене хапають за рукав. Полічивши до трьох, повільно обертаюся.
Поліцейський роздратований: чому я не підбігла до нього слухняно на першу вимогу?
— Що сталося? — запитую дуже спокійно і ввічливо. Серце гупає, як у барабан, десь у шлунку. Нас узагалі-то попереджали про таку фішку: вибірковий обшук. Когось із хлопців і справді трусили, але мене — ніколи. То чому, чому саме сьогодні?!
Тепер усе залежить від моєї витримки. Якщо він відчує, що я тремчу і пітнію… Це кінець.
Він роздивляється мене. Я дивлюсь йому в очі.
— Ану, пройди крізь рамку, — каже він.
Я киваю: такі, мовляв, дрібниці. Чому ж не пройти крізь рамку? Завжди із задоволенням…
На секунду завмираю перед стулкою металошукача. Я не знаю, спрацює рамка на мої навушники чи ні. Роблю крок уперед…
Рамка пищить! Горлає на всю прохідну: впіймали злодія! Впіймали злодія!
Поліцейський міцно бере мене за руку вище ліктя:
— Що там у тебе?
— Браслет, — кажу спокійно.
Гарячково пригадую: дорогою на роботу я завжди знімаю широкий металевий браслет з правої руки і кладу на лоток перед контролером. А пройшовши крізь рамку — забираю назад.
— Зніми і пройди ще раз.
Я стягаю браслет. Знову завмираю перед рамкою. Якщо зараз спрацює…
Роблю крок — ніби в безодню. Рамка мовчить. Я виходжу з небезпечної зони… Рамка мовчить! Поліцейський дивиться запитливо.
У мене тремтять коліна. Навушники повільно починають сповзати вниз по нозі. Я відчуваю, як вони ковзають по коліну, потім на гомілку…
— Я можу йти? — запитую трохи швидше, ніж годилося б.
Поліцейський мовчить цілу секунду.
Прокляті навушники лежать тепер на черевикові, ненадійно прикриті холошею. Тільки б не звалилися!
— Іди, — каже поліцейський.
Я розвертаюся і дуже швидко йду до виходу Ледь тягнучи праву ногу.
— Стій!
Я обертаюся. Поліцейський шкіриться. Що це, гра у кота-мишки?!
— Браслет забула, — каже поліцейський.
На його долоні лежить мій металевий браслет.
* * *
Повернувшись додому, я падаю на ліжко і кілька хвилин ні про що не думаю. От дурепа! Навіщо мені нові неприємності, хіба старих було замало? Мене ж ледь не схопили, все висіло на волосині — через якісь навушники?!
Перевівши подих, витягаю свій трофей. Уважно розглядаю.
Самі навушники — мембранки-дротинки — мене цікавлять мало. А от пласка коробочка, припаяна з правого боку, — ритм-блок…
Узагалі-то я не дуже добре на цьому розуміюся. Я ж не інженер — я просто піксель. Але будь-який піксель знає, що на вході в ритм-блок наших навушників — якийсь зовсім простий сигнал. А вже блок перетворює його на той самий ритм, який змушує нас так швидко і точно змінювати кольори. Про небесний екран говорять, що він барвистий, що в ньому безліч відтінків, що одне зображення перетікає в інше майже непомітно… Подивилася б я на наше енерго-шоу, якби кожен піксель замість ритму отримував тупий наказ: синій! Жовтий! Білий!
Отямившись, я ховаю навушники в схованку за вентиляційними ґратами. Мені треба знайти Єву. Зараз це найголовніше.
Євина кімната не замкнена. Там порожньо. Речі розкидані абияк — на Єву це не схоже, вона акуратна.
Іду на кухню. Там сидить Гнат — на самоті. Мені мимоволі доводиться з ним заговорити.
— Єву не бачив?
Він дивиться сторожко.
— Я гадав, вона з тобою… Її зранку немає.
— І з роботи не поверталася?
Гнат хитає головою. Я сідаю на край залізної табуретки.
— Її не було на місці, — кажу, сама не знати нащо. Гнат широко розплющує очі:
— Так? А де ж…
І замовкає.
* * *
Наближається енергетична година. Єви немає в кімнаті. Зрештою, вона може підключитися до свого пакета десь в іншому місці… Але я в це не вірю.
Як завжди перед енергогодиною, думаєш про погане. Стає лячно. Від життя чекаєш тільки лиха й неприємностей.
За п’ятнадцять хвилин до дванадцятої я згадую, що не перевірила пошту. Сідаю у велосипедне сідло, натискаю на педалі… засвічується монітор на кермі.
Лист єдиний. Від Єви. Витріщивши очі, я читаю: «Завод є. Насправді є! Дякую тобі за все».