знайди книгу для душі...
— Та цілі твої ковзани, не бійся!
Він якось мляво реагує на мої слова. Ніяковіє. Відводить погляд.
— Та що сталося?
— Ти знаєш… Єва знайшлася.
— Правда?!
— Так… у колекторі. У каналізаційному колекторі спустили воду… і тоді знайшли… її. Те, що від неї залишилося.
* * *
— Темна історія, — каже Довгий.
В його кімнаті у формі ромба світяться всі лампи. Всі динамобілки біжать у своїх колесах. Я сиджу на підлозі й плачу. Мені начхати, що він бачить мої сльози.
— Вона занадто повірила… ніби Завод — це все одно, що потойбічний світ! Вона наклала на себе руки! Стрибнула в колектор… А мені написала…
Я не можу говорити. Захлинаюся.
— Не думаю, що вона наклала на себе руки, — каже Довгий.
Я вражено піднімаю на нього мокрі очі.
— Вона любила життя, — каже Довгий. — Так, їй було важко, не вистачало енергії. Але вона розуміла, що таке життя. І нізащо не спустила б його в колектор… як в унітаз.
Я розумію, що він має рацію, але дурію з горя. Я занадто легко повірила у самогубство Єви.
— Її хтось убив?!
Довгий мовчить.
— Але хто? І за що?! І до чого тут Завод?
— Ти не розповідала мені, — починає Довгий, — що з вами трапилося тієї ночі, коли ти шукала підзарядку для Єви.
— А ти звідки знаєш…
— Облиш, — махає рукою. — Що знають двоє, знає й свиня.
Він знову має рацію. Я закушую губу.
— Не бійся, — каже Довгий. — Я ж тобі не ворог.
Розповідаю йому, як ми наскочили на контролера. Як намагалися втекти, та не змогли. І як він нас відпустив.
Довгий якийсь час мовчить.
— Контролери ніколи не ходять поодинці, — каже він урешті. — Хіба ти не бачила патрулів?
Я мовчу. І знову він має рацію.
— У контролерів нема такої зброї. Те, що ти описала… Це не розрядник. Це штука потужніша. Я навіть не знаю… Не знав, що буває така зброя.
Я мовчу. Мої сльози висихають, стягуючи шкіру.
— І контролери ніколи нікого не випускають, — каже Довгий дуже тихо. — Ніколи. Це закон.
Я згадую того, кого ми вважали контролером. Обличчя, ніби куте із залізних пластин. Очі, що дивляться з темних провалів…
— То хто ж це був?! — вихоплюється у мене.
Довгий хитає головою.
— Не знаю. Знала Єва… Незадовго перед смертю. Мабуть.
Від цих слів у мене волосся стає сторчма.
— Але…
— Будь обережною, — каже він твердо. — Може, ти наступна… а може, й ні. Може, я помиляюсь. Та на всяк випадок частіше озирайся. І не довіряй незнайомцям. Гаразд?
* * *
«Не довіряй незнайомцям».
Тепер мені скрізь ввижаються пильні погляди. Кручу головою так, що шия болить. Стежать за мною? Чи не стежать? Чи так стежать, що я не помічаю?
Білявий Микола, мій новий сусіда по роботі, будь-що намагається мені сподобатись. Я ж дивитися на його усмішку не маю сил. Із душі верне.
Бо я думаю про Єву, і тільки про неї. Ні про що інше багато днів не можу думати.
Щоночі, отримавши свою дозу енергії, я беру в руки барабан із зображенням вовка. Витягаю з-за вентиляційних ґрат розібраний ритм-блок. Дістаю з-під ліжка коробку з інструментами. У мене лише дві години — потім дія підзарядки слабшає, «світло в голові» гасне, і я відчуваю себе цілковитою дурепою. Головне в цей момент — не піддатися відчаю і не розтрощити об стінку те, що вже зроблено. А розтрощити хочеться: таким воно видається безглуздим. Здається, нічого з цього не вийде, ніколи, і як тільки мені на думку спала така дурниця!
Примушую себе все акуратно сховати: інструменти — під ліжко, блок — у схованку за вентиляційними ґратами. І наступного дня, після енергогодини, знову беруся за роботу. Весь цей час я майже не виходжу на вулицю: через те, що зайнята. І ще тому, що набридло озиратися в очікуванні невідомої біди невідомо звідки. Я працюю, як робот на конвеєрі…
І одного чудового дня мій задум спрацьовує.
Ригм-блок кріпиться на ребрі барабана. До нижньої деки я приладнала тонку, як пухир, електромагнітну мембрану. Ритм-блок генерує хвилі, мембрана резонує з нижньою декою барабана. Так просто, що навіть дивно: і чого я так довго морочилася?
Я легенько стукаю по барабану долонею: раз, два, раз-два-три! Барабан відгукується — без паузи, без найменшої затримки видає ритмічну серію, від якої нога сама по собі починає притупувати по бетонній підлозі.
Оце-то іграшка!
На хвильку я забуваю навіть про Єву. Навіть про те, що мене підстерігає біда. Я розмовляю з барабаном: він непомильно розвиває будь-яку мою думку. Завжди логічно і завжди непередбачувано.
Енергогодина давно минула. Наближається світанок. Я надягаю барабан на плече і виходжу на вулицю. Без роликів добиратися до Римуса дуже довго. Я кидаюся бігти. Барабан метляється на боці. У такт моїм крокам починає бурмотіти ритм — неголосно, глухо, ніби сам по собі.