знайди книгу для душі...
Вежа порожня: тут багато років ніхто не живе. Багато десятиліть. Дме вітер із розбитих вікон, грає курявою й піском на сходах. Замітає сліди.
Це дуже зручно, думаю я. Якби я могла отримувати свою підзарядку тут, просто на вершині… І якби не треба було щодня ходити на роботу… І якби не треба було їсти й пити…
Дістаю флягу з-за пазухи. Роблю великий ковток. Скільки поверхів у цьому хмарочосі? Двісті, триста — чи тисяча?!
…Так от: якби всі ці «якби» були правдою, а не дурнуватими мріями, я оселилася б тут, нагорі, зі своїм барабаном. Іноді спускалася б донизу — розважитися. А вітер замітав би мої сліди, і поліцейські мене б не…
Дивний звук за спиною. Я різко обертаюся. На сходовому майданчику піді мною стоїть чоловік. Звідки він узявся? Невже влетів у вікно?! Незнайомцю років двадцять п’ять, з одягу на ньому лише чорні штани й багато ременів, тонких і товстих, на поясі, на торсі, на ногах. А під ременями він весь покритий горбами м’язів і джгутами вен. І рубцями. Він дивиться на мене й посміхається, я мимоволі відступаю, щоб тікати нагору…
У вікно над моєю головою влітає — так-так, влітає! — ще один. Старший. Не такий жилавий. Першої миті мені здається, що у нього за спиною крила. Потім він випускає з рук вузлувату мотузку, і вона вислизає у вікно, як чорний зміїний язик.
Тепер я стою між ними, і виходу нема.
— Ти високо залізла, синтетичко, — каже той, що з’явився першим, у ременях і рубцях. — Стрибнула б і з двадцятого. Чи у тебе манія величі?
— Я не синтетичка, — кажу йому.
Він регоче:
— Так-так, звичайно. Ти маніячка. Хочеш розмазатися по асфальту так ефектно, щоб двірники тиждень зішкрібали. Твої кишки, я маю на увазі. Ходи, допоможу!
Він робить заохочувальний жест у напрямку вікна. Я піднімаюся на сходинку вгору.
— Що ти тут робиш? — глухо каже інший.
Хороше запитання. Я шукаю… невідомо що. Невідомо нащо. Але як їм це пояснити?!
— Закортіло політати, — м’язистий посміхається.
— Ні.
— Тоді навіщо ти сюди прийшла?
— Мені потрібно було піднятися нагору. — Я дивлюся на старшого з надією. Мені здається, він тут головний. І ще мені здається, що він здатен мене зрозуміти. — Бо мені сказали. Піднятися нагору.
— Це була помилка, — каже старший, помовчавши. — Тут нагорі тільки птахи… і самогубці. Алексе, випускай її.
При слові «випускай» у мене з’являється надія. Але тільки на мить. Бо я дуже швидко збагнула, як вони збираються мене випустити.
М’язистий Алекс в один стрибок добирається до мене. Я не встигаю дістати стилет. Мій суперник не тільки сильніший — він б’ється краще. Дуже швидко мої лікті вже вивернуто за спину. Алекс тягне мене до вікна.
— Заждіть!
Ніхто мене не слухає. Мій барабан зривається з плеча і котиться сходами.
Алекс кидає мене спиною на підвіконня. Моя голова звішується вниз, у безодню. Я чіпляюся за життя ліктями, коліньми, підборами, я зубами готова вчепитися в бетонну балку…
— Постривай, — чую крізь вітер і стукіт крові у вухах.
Я вже лечу. Алекс підхоплює мене і втягає назад на підвіконня. Я задихаюся.
— Ану дай її сюди на хвильку.
Я сиджу на підлозі. Всередині. На вкритому пилюкою бетонному перекритті. Переді мною, на дві сходинки вище, стоїть старший із двох моїх убивць.
— Звідки це у тебе? — В руках у нього барабан із зображенням вовка.
— Подарував… Римус… — Мені важко розмовляти. — Сказав… іти… угору.
Жилавий Алекс та його старший товариш похмуро перезираються.
— Старий вижив з розуму, — каже Алекс. — З глузду з’їхав. Сенильний психоз.
Старший мовчить. І я мовчу. Мене лихоманить.
— А що іще він тобі казав? — вимогливо запитує старший.
— Нічого. Просто… угору. А коли я побачила картинку… на стіні…
І знову стає тихо. Тільки вітер гуде, пересипає куряву, замітає наші сліди на сходах.
— Ти синтетик? — запитує старший.
— Я не знаю, що це таке.
— Ти отримуєш свою дозу, як усі? Крізь роз’єм? Під час так званої енергетичної години?
Він каже це таким тоном, як про непристойну хворобу. Я ковтаю слину.
— Так. Як усі.
— Отже, ти синтетик, — вступає Алекс. — Отже, ти підключена. Одержиш свій пакет — житимеш. Не одержиш — загнешся. Зрозуміло?
Я давно це знаю.
— Місце синтетиків — унизу, — повільно говорить старший. — Ніколи більше не піднімайся вище двадцятого поверху. Або вилетиш у вікно. Зрозуміло?
Зрозуміліше нікуди.
Я ледве встигаю добігти до прохідної на призначену годину Прилаштовуюсь у хвіст черги. У страшному темпі надягаю робу, окуляри, навушники. Біжу на своє місце — одна з останніх. Микола дивиться на мене круглими очима: