Слава ЗСУ!

знайди книгу для душі...

Читай онлайн! Читай онлайн українською безкоштовно > Книги > Дика енергія. Лана

— Я боявся, що ти запізнишся!

У мене навіть на роздратування не лишається сил.

Я страшенно стомилася. Потягла плече. М’язи ниють, при різких рухах болить суглоб. Але сильніша від болю — образа. Та хто вони такі? Як вони сміють із таким презирством цідити — «місце синтетиків унизу»?!

У навушниках починається відлік. Я з величезним зусиллям підводжуся. Розправляю плечі. В останню мить встигаю перевірити застібку роби: вона з’їхала праворуч на цілий сантиметр. Ледь встигаю повернути її на місце.

Іде перевірка: білий, червоний, синій, жовтий. Я розвертаюся, виконуючи команди. Я піксель, урешті-решт! Я маю зосередитися на роботі! Я піксель. Крихітна цятка на великому екрані. Я дуже гарний піксель, за це мені дають дев’яносто вісім енерго кожного дня опівночі.

Я синтетик… Ну то й що?

Виходить сонце. Екран відбивається у низьких хмарах. Усе місто зараз на мене дивиться. Нехай вони мене не бачать — але ж я частина екрана, великого, яскравого, я дарую людям радість!

Ритм у навушниках не дає ані секунди перепочинку. Він не дарує сили — він виснажує. Я ще слухаюсь його, ще танцюю… Скільки часу минуло: сім хвилин, десять? Що, лише три хвилини?!

Чер-си-чо-біл… Жовт-чер-жовт… Жовт-чер-чер-жовт…

«Енергетичне шоу — для вас, городяни!»

«Зношений одяг можна переробити на ганчір’я!» «Капелюхи з підігрівом — на енергії вітру!»

Я синтетик. Я синтетик. Якщо я погано сьогодні відпрацюю, мені не дадуть пакета. «Багато хто не доживає… Енергії не вистачає на всіх…» Хто це сказав?!

Я збиваюся. Встигаю побачити сповнений жаху погляд Миколи. Його страх передається мені, я намагаюся вирівнятися — і збиваюся ще раз. І ще.

На великому екрані крихітна цятка раптом випадає із загальної картинки. В самісінькому центрі. Мені дуже хочеться все кинути і повалитися на платформу без сил. Та я тримаюся. Останні хвилини… «…для вас, городяни!»

Я падаю тільки тоді, коли сонце зникає і в навушниках стає тихо.

* * *

Виявляється, що мене оштрафували лише на один пакет. І не звільнили зовсім, а просто перевели на місце скраю, за номером 1001/005. Я дуже цінний працівник, написано у повідомленні. Якщо на новому місці проявлю себе з кращого боку, мій статус може бути відновлено.

Ну от, усе закінчилося добре. У мене є запаска. А завтра я підготуюся, гарно відпрацюю, і мені дадуть енергопакет…

Я знову згадую тих, із вежі, які вміють літати. Які синтетиків не мають за людей. А самі вони хто? І хто вигадав це огидне слово — «синтетик»?!

Сідаю на ліжко. Кладу на коліна барабан. Потроху починаю вистукувати ритм; барабан відгукується. Це не співчуття і ні в якому разі не жалість — це стримана, сторожка сила.

Тепер я думаю про Єву. Про те, що з нею сталося. Вона була синтетиком — як і я. Гнат синтетик. Білявий Микола синтетик. Навіть Довгий — також синтетик. Римус…

Ці, що літають, знайомі з Римусом. Якби не страх запізнитися на шоу, якби не все, що потім сталося, я б не забула про таку важливу річ!

Барабан зі мною згоден. Він озивається довгим розложистим гуркотом — ніби перед бурею.

* * *

У Римуса покупці. Вперше бачу, щоб у нього щось купували. Огрядна дама, голена під нуль, купує іграшкову барабанну установку маленькому хлопчикові. Я давно вже не бачила у місті дітей, а в нашому районі їх просто немає. Хлопчик видається мені чимось подібним до звірятка. Я роздивляюся його, але близько підійти не наважуюсь.

Нарешті вони з матір’ю йдуть, і я можу поговорити з Римусом. Він уважно вислуховує все, що я йому — плутано, з образою, з обуренням — розповідаю.

— Як ти міг мене туди відправити! Вони ж мене мало у вікно не викинули!

— Вони тебе не визнали, — каже Римус, і в його голосі звучить тривога. — Чому ж… А мені здавалося, що ти така ж дика, як вони.

— Що?!

Римус киває.

— Вони дикі. Так їх називають. І ти — Дика… я був певен, що ти також.

— Я…

— Але вони тебе не визнали. Отже… я помилився, пробач.

Він на очах робиться старим-старим. Немічним. Ледь живим.

— Не переймайтеся так. — Мені стає незручно. Хіба можна — людина мені барабан подарувала, а я їй завдаю клопотів.

— Дика енергія, — він мене не слухає, — єдине пальне для людей. Єдине справжнє пальне. Жучки ці, дилери, нею не гендлюють.

Я зніяковіло кручу в руках барабан. Зображення вовка перевертається.

— Бідолашні синтетики живуть на подачках, — тихо каже Римус. — Вони не здатні самі себе підзарядити. Але дике серце народжує дику енергію. Я сподівався, твоє також.

— Я синтетик, — кажу з гіркотою. — Мені ще поталанило, що вони, ці дикі, вчасно впізнали твій барабан.

Попередня
-= 18 =-
Наступна
Коментувати тут.

Ваш коментар буде першим!