знайди книгу для душі...
— Де ти пропадала?! Я тебе шукаю, шукаю… Всіх пікселів про тебе розпитую…
— Оштрафували мене.
— Та я знаю… Слухай, ходімо погуляємо сьогодні після роботи? Або краще — після енергогодини? Як ти на це?
Він бере мене за руку. Усміхається. Дивиться в очі. Він закоханий, і давно: з тієї першої миті, як я гаркнула на нього з платформи: «Заблукав?!»
— Миколо, — кажу я несподівано. — А що б ти заради мене зробив?
Він губиться лише на секунду.
— На руках можу пройти від прохідної до рогу.
— Ні, це не те. Скажи… якби я попросила. Ти віддав би мені… свій енергопакет?
Ефект дивовижний: йому ніби ляпаса дали. Він червоніє. Потім блідне. Випускає мою руку.
— У мене немає запаски, — каже дерев’яним голосом.
— А якби була?
Він робить крок назад. Відводить очі.
— «Якби» не буває. Запаска або є, або її нема. У мене нема.
— А мамі своїй ти віддав би пакет? Хоча б півпакета? Хоча б двадцять енерго?
— У мене немає мами! Я у виховному будинку виріс.
— А… другові?
— Не розумію, про що ти, — бурмотить він. І за мить пірнає в натовп, наче побачив знайомого.
Я дивлюся йому вслід.
* * *
Після роботи наводжу лад у себе в кімнаті. Викидаю зі схованки дротинки й пластмаски від розібраних навушників. Відношу інструменти у комірчину, в спільну скриньку. Мию підлогу. Прибираю на столі. Ретельно застеляю ліжко. Всі ці дії допомагають зосередитися.
Це буде сьогодні. Скоріш за все, я вже не повернуся.
Виходжу з дому за півтори години до опівночі. Клуб, про який казав Римус, розташований там же — в дільниці хмарочосів, у Зламаній Вежі. Вона зруйнувалася, коли мені й п’яти років не було, та я все ж пам’ятаю, який тоді здійнявся рейвах.
Там, де впала вежа, відтоді склади й звалища. А де-не-де — завали бетону й скла, цегли й арматури. Все це так і не змогли розібрати.
Рештки вежі стирчать, як гнилий зуб. Вона переламалася якраз на двадцятому поверсі. Кажуть, там був вибух.
У Зламаній Вежі живуть люди. Погано живуть: води немає зовсім, вікна забито жерстю, вітряки не працюють. А нагорі, на колишньому двадцятому поверсі, — нічний клуб. Зветься, звичайно ж, «Зірваний дах».
Знову здиратися сходами! Невисоко. Вище за двадцятий мені заборонили підніматися — що ж, будемо вважати, що я послухалася поради… На сходах темно. Дістаю з кишені старенький динамоліхтарик, розкручую над головою. Лампочка тьмяно світиться, я бачу сходинки, завалені битою цеглою. В самому центрі — акуратна стежка. Тут ходять, і ходять часто.
На одинадцятому поверсі мене обганяє гурт незнайомих хлопців і дівчат. Я притискаюся до стіни, щоб дати їм дорогу. Вони крадькома мене розглядають. Вигляд у них не войовничий — вони самі розгублені й трохи бояться, але хизуються одне перед одним.
Їхні голоси і нервовий сміх віддаляються вгору по сходах. Я йду далі. За хвилину мене випереджає закохана парочка. Вони йдуть і сваряться на ходу. Дівчина пошепки кидає хлопцеві в обличчя: «Тобі що, жити набридло?»
Минає кілька хвилин, і я чую, як закохані йдуть назад. Пробігають повз мене, навіть не глянувши. Стукіт їхніх підошов стихає внизу…
— Стій.
Із темряви назустріч виходить людина. Обличчя затулене чорним шаликом. Мені в очі б’є промінь динамо-ліхтарика — із тих, що працюють на еспандері.
— Чого ти прийшла?
Я пригадую, що мені казав Римус.
— За дикою енергією.
— Ти синтетик. Іди вниз.
Його рука ритмічно стискає кільце еспандера. Ліхтарик спалахує поштовхами — в такт ударам мого серця.
— Хто ти такий, щоб мене проганяти?
— Схаменися, дурепо! От-от енергогодина! Ти здохнеш без свого пакета!
Він повторює те ж саме, що п’ять хвилин тому казала я сама. У животі в мене холодно й порожньо.
— Не здохну.
Він мовчить. Потім відводить ліхтарик.
— Що ж, дивися, сама схотіла…
І пропускає мене. Я піднімаюся далі.
До енергогодини залишається хвилин двадцять, не більше. При всьому бажанні мені вже не добігти назад, не підключитися вчасно. Вибір зроблено…
Сходи закінчуються. Я відчуваю вітер. Озираюся; темне місто лежить унизу. Ледь помітні обриси вулиць: десь світяться динамоліхтарі, десь мерехтять віддзеркалювачі. Біля підніжжя Зламаної Вежі — цілковита темрява. Над головою — абсолютно чорне небо.
Іззовні вежу оточує балкон, навряд чи він був тут до вибуху, скоріш за все його збудували вже згодом. Він ажурний, спаяний із арматурних прутів. Поруччя нема. Але й іншого шляху немає: я ступаю на балкон і йду вздовж стіни.
Праворуч — безодня. Ліворуч — стіна. Через кожен метр на ній закріплено такі собі широкі барабани із заліза й скла. Вперше таке бачу. Вікна? Прикраси? Які потужні лінзи…