Слава ЗСУ!

Лише за кілька хвилин до мене доходить: адже це також ліхтарі! Старовинні прожектори! Скільки ж це енергії потрібно, щоб примусити світитися таку блямбу — хоча б одну! І скільки від неї має бути світла?! Так, власники клубу, чи хто там вони, полюбляють напустити туману. Де вони понабирали стільки викопного мотлоху? Без енергії прожектори мертві… Ще б кістяк динозавра на дах притягли!

Ці кляті прожектори дуже заважають іти. Кожен доводиться обходити обережно: не хочеться спіткнутися на слизькій арматурі, адже поручнів немає! Я зітхаю з полегкістю, коли шлях уздовж стіни закінчується, і нарешті входжу до клубу.

Клуб «Зірваний дах» дуже відповідає своїй назві. Наче зламані зуби, стирчать уламки стін — де-не-де на них прилаштовано ліхтарі. Немає рамки біля входу. Немає навіть охоронця. Заходь, хто хоче. Вірніше, хто наважиться.

Я заходжу.

Та тут повно народу!

Підлога по краях бетонна, в центрі дерев’яна. Коло, намальоване білою фарбою. За ним — залізна конструкція. Наче клітка. Щось дуже схоже я нещодавно бачила… Та звичайно! Така ж клітка з барабанами стоїть у крамниці Римуса!

Барабани лежать колом — велетенські, мені до пояса, і менші, із залізними деками. Ніколи таких не бачила. На кожному барабані намальовано коло і ще якісь символи. Намагаюся згадати, що б це означало.

Хтось мені розповідав, що коло означає Сонце?

Відступаю, даю пройти новоприбулим. Народу все більше. Усі розмовляють притишеними голосами.

Праворуч — барна стійка. Хтось неголосно перемовляється. Сміється. Подзенькує посудом. Потім у напівтемряві раптом стрибає блискавка — справжня, колінчаста, синя. На мить освітлює пляшки на стійці, підвішені догори дриґом келихи, похилені обличчя…

— Що тобі сьогодні змішати? — неголосно запитує хтось.

— Циклон, — відповідає хрипкий голос.

На стійку виставляється пляшка: рідина у ній світиться, поверхня вирує крихітними смерчами. Я витріщаю очі. Роблю крок до стійки — в цей момент налітає вітер. За спиною грюкають по підлозі чиїсь важкі підошви. Я вже чула цей звук.

Обертаюся — і встигаю побачити, як приземлюється другий.

Я готова руку віддати на відсіч: вони не пробиралися вздовж стіни по арматурному залізяччю. Вони з’явилися просто з темного неба. Ті самі? У напівтемряві не можна роздивитися. За плечима у них чи то плащі, чи то крила. Масивні фігури щось роблять, схилившись на краю даху, тихо дзвенить метал. Потім випростовуються…

Що це все-таки у них за спиною?

Забившись у темний куток, я дивлюсь, як вони по-хазяйськи входять до клубу Бармени щось їм змішують. Дуже швидко, бо до опівночі залишаються лічені хвилини.

Потім вони обидва підстрибують — і зникають угорі. Я готова повірити, що вони полетіли. І лише за мить примудряюся розгледіти другий ярус над нашими головами. Там розвішано крісла на ланцюгах, там з великим комфортом розташувалася публіка. І летючі незнайомці в тому числі. Вони сидять, кутаючись у плащі… чи все ж у крила?

Я знов озираюся. Що вони тут роблять перед початком енергетичної години?! Хтось боїться, я бачу. Хтось азартно чекає півночі. Хтось без поспіху робить свою справу… Бармени, наприклад. Я знову бачу, як пролітає блискавка у напівтемряві.

Унизу, на міській вежі, починає бити годинник. Бом-м… Від цього звуку в мене мороз іде поза шкірою: за багато років я звикла слухати бій годинника перед роз’ємом, з манжетою на руці. І раптом усвідомлюю — глибоко, болісно, — яка я дурепа. Ідіотка. Самогубця… Навіщо?!

Бом-м, урочисто і лунко озивається барабан.

Я озираюся. У центрі, в колі, зібрався натовп — не проштовхатися. У клітці — барабанщик. Барабан гуде, відповідаючи міському годиннику. Ніби розмовляючи з ним. Сперечаючись.

Із кожним ударом зростає напруга. Неголосно, жорстко, по висхідній вступають інші барабани. Кожен, хто зараз у клубі, хто чує цей опівнічний переклик, відбиває свої долі, сильні й слабкі. Сотні ніг б’ють об підлогу, звук все наростає…

І народжується ритм — саме в ту мить, коли міський годинник б’є востаннє.

Бом-м. Енергетична година. Все місто зараз зітхнуло з полегкістю, відчуваючи тепле поколювання манжети. Все місто — але не я…

Я — поки що тільки глядач. Я стою, я слухаю, притискаючи до грудей свій барабан із зображенням вовка. Волосся ворушиться від цього звуку. Від цього ритму. Від цього єднання.

— Ми — енергія!

Здається, барабанщик не розтуляє губ, та я чую ці слова.

— Ми — енергія!

Підлога гуде під ударами десятків ніг.

Руки в залізних рукавицях б’ють у сталеві деки барабанів. Нагорі, на другому ярусі, завивають мегафони. У загальний гуркіт вливається звук сирени, але не такої, як у поліцейських. Від цього виття холоне в животі.