знайди книгу для душі...
Від нього я дізналася, що ніколи раніше прожектори на Зламаній Вежі не світили так яскраво. Вони, траплялося, ледь-ледь засвічувалися, коли енергетичний ритуал проходив особливо успішно. Ніхто не знав і не міг передбачити, що ці старі напівживі прожектори здатні світити з такою силою.
Він, Лесь, одразу зрозумів, що я можу. Щойно я застрибнула на барабан і ми зустрілися очима. І почалася наша розмова… Ось як зараз.
Лесь не чує — нічого. Але він дуже добре відчуває вібрацію. Всім тілом. Усією шкірою відчуває ритм. Тому став барабанщиком.
Я проводжу з Лесем багато годин. З ним легко. Він розуміє і підхоплює ритм. Він дивовижний співрозмовник.
Складніше з Маврикієм-Стахом. Він узагалі складна людина, по-моєму надто жорстока. Але до мене у нього особливе ставлення.
— Мавре, — запитую якось, — якщо людина вирішила відмовитися від енергогодини…
— Синтетик.
— Добре. Якщо синтетик наважився відмовитись від енергогодини і прийшов у клуб на дванадцяту… Це означає, що ця людина більше не синтетик?
— Два варіанти. Або вона дика. Або труп.
— Отже… не всі здатні підзарядитися від ритуалу?
Він зітхає.
— Не все так просто, дівчинко. Ритуал сам по собі нікому не дає енергії. Ритуал показує, можеш ти себе сам забезпечити паливом чи ні. Можеш — стаєш диким. Не можеш… тоді як пощастить. Деякі встигають змотатись до дилера. Деякі — ні.
— Але прожектори…
— Так. Того разу енергія вихлюпнулася через край… завдяки тобі. Справжня енергія.
І Мавр розповідає мені про енергетичний ритуал. Виявляється, його недарма проводять рівно опівночі. У цей час сонце в надирі.
— Де?
— В надирі. Це точка, протилежна зеніту. Ти колись бачила Сонце в зеніті? У найвищій точці неба?
— Ні.
Він зітхає:
— І я не бачив. Та однаково, воно там, за хмарами, піднімається у зеніт. А вночі опускається в надир, до нас під ноги, і знову починає рух нам назустріч…
Мені здається, що він марить. Та я все одно уважно слухаю.
— І в цей момент усе можливо. Все. Іноді здіймається сильний вітер, такий, знаєш, що можна налітатись на весь день наперед… Там, у клубі, хіба не здавалось, що ти купаєшся в сонці? У сонячному світлі?
Він дуже точно змальовує мої відчуття. Отже, і з ним бувало те ж саме. Я кажу йому про це. Він усміхається.
— У мене прожектори ніколи не засвічувались. Тільки у тебе. Так яскраво… Але цього замало. Енергією треба вміти керувати. Енергію треба збирати, передавати, акумулювати. А ми не вміємо. Поки що. Тієї сили, що ти вихлюпнула в клубі, вистачило б на підзарядження двом або трьом… Це ще не Завод.
… А я вже вирішила, що Сонце з неба знімаю!
— Завод? Ти кажеш про Завод?
Він морщиться:
— Ну, це для красного слівця… Насправді Завод є, звичайно. Але нам туди не потрапити.
— А якби?
Він мовчить. Розмірковує.
— Знаєш, — каже врешті, — я б дітей своїх переправив… на Завод. Кажуть, там є поряд селище… де живуть щасливі люди. Абсолютно щасливі.
— Так не буває.
— Не буває… — Він зітхає.
— Не хвилюйся за дітей. Вони схожі на тебе. І на Перепілку.
— Дякую. Я знаю.
* * *
Я вперше за кілька років бачу енергетичне шоу збоку. Це мрія кожного пікселя — і водночас кошмар. Адже якщо тобі сниться, що ти спостерігаєш за шоу збоку, — отже, ти запізнився на роботу. Отже, тебе вигнали.
Хто тепер працює на моєму місці?
Я згадую Єву. Не можу не згадувати її, коли на екрані вкотре засвічується цей дурнуватий рядок: «Енергетичне шоу для вас, городяни!»
Я сиджу, звісивши ноги, на підвіконні п’ятдесят шостого поверху. Звідси екран, віддзеркалений на хмарах, видно майже повністю. Хіба лівий нижній кут трохи затуляє сусідня вежа.
Екран дивовижний. Я не можу розрізнити на ньому крапки-пікселі. Він видається єдиним, насиченим усіма барвами… веселки? Так мені казали в дитинстві. Та що таке веселка, я не знаю.
Картинки рухаються — люди ходять і розмовляють, нечутно відкриваючи роти. Справжні люди. Потім їх змінюють намальовані. Потім справжні й намальовані перемішуються. Смішно штовхаються, б’ють одне одного подушками, кидаються тістечками… Мені раптом страшенно хочеться тістечок. Здається, я не їла їх багато років.
Показують світло-овець, на яких росте вовна, що фосфоресціює. Показують, як їх стрижуть. Показують одяг із такої вовни. Супер. Це реклама.
Показують… Я примружую очі. Лише на одну мить показують величезний зелений простір, укритий деревами. Деякі вищі, деякі нижчі. Може, це і є гори?
«Енергетичне шоу для вас, городяни!» Я й не помітила, як пролетіли двадцять хвилин. Екран повільно згасає — згори вниз. Унизу ще довго біжить рядок: «Енергетична поліція попереджає: операції з енергією небезпечні для вашого…»