Слава ЗСУ!

— Який там жарт! Ти і ще кілька людей, яких я виловив останнім часом. Поїдете у закритому вагоні. З вікон не визирати — доки не виберетеся за межі міста. А в горах особливо: там людожери живуть, стріляють отруйними стрілами. Їхати — лише добу. Наші вагони ідуть на шаленій швидкості.

— Наші? Стефане… тобто Ловцю, а хто ви такі?

Він тихо сміється:

— Дізнаєшся. Про все дізнаєшся.

Ми ночуємо в маленькій кімнатці з триярусними ліжками. Одну дівчину я впізнаю: вона була на енергоритуалі у «Зірваному дахові», перш ніж дах знесло остаточно. Інші незнайомі — п’ятеро хлопців і чотири дівчини. Усі радісно збуджені, довго вовтузяться у ліжках, не можуть заснути.

Ніч минає наполовину уві сні, наполовину в маренні. Мені сниться, що поряд, на сусідньому ліжку, — Єва. Що вона усміхається й каже мені: от бачиш, я ж казала, ми їдемо на Завод!

Мені сниться хлопчик, Перепілчин син. Краще йому? Чи гірше? Може, хтось із здобувачів здогадається купити ліки?

Або вкрасти…

Мені сниться моя збруя, прихована на двадцять другому поверсі під купою будівельного сміття. Вийшла на півгодини… І, виходить, ніколи не повернуся.

Я не знаю, чого в мені більше: чекання, страху чи туги. Туги за Оверґраундом… страху перед невідомим… радісного передчуття Заводу.

А може, я ще повернусь? Прийду до Перепілки, до Алекса, до Маврикія-Стаха і заберу їх усіх — на Завод?

Від цієї щасливої думки я засинаю, притискаючи до грудей свій вірний барабан. І одразу — здається, хвилини не минуло, — мене будять.

Час у дорогу.

* * *

Нас довго везуть у веломобілі. Потім пересаджують до вагона — у нього немає коліс. Зате є велетенські блоки на даху. Блоки кріпляться до залізного троса завтовшки з людську руку. Диким в Оверґраунді таке й не снилося.

Нам видають пайок — кожному по великій картонній коробці й великій банці дрінку. І кожному — згорнутий тонкий матрац.

— Хай щастить! — Ловець потискає нам руки. — їхати добу, запам’ятайте. Постарайтеся не втомитись, не посваритись… Відпочивайте. Розслаблюйтеся. З вами буде Григорій. — Він киває на згорбленого чоловіка, який із байдужим виглядом стоїть поруч.

Мені з першого погляду не подобається Григорій. Він когось нагадує. Неприємний спогад.

— Щасливої дороги, — каже Стефан.

Ми заходимо до вагона. Всередині немає меблів, лише поруччя на стінах. Спереду — кабіна, відділена ґратами, там улаштувався Григорій. Ззаду — фанерна стінка, що відгороджує туалет, тобто просто дірку в підлозі.

Ми сідаємо на згорнуті матраци. Чутно, як напружено риплять блоки на даху… Що за енергія приводить цей вагон удію?!

Вагон кілька метрів тягнеться черевом по землі, а тоді злітає. Я підводжуся, вхопившись за поруччя, і крізь каламутне скло бачу, як віддаляється земля. Як усе далі провалюється місто… Наче знову лечу з Алексом… Прощавайте, всі. Пікселі, Довгий, Гнат… Прощавай, Римусе. Прощавай, мертва Єво… Прощавайте, дикі. І ви, синтетики, прощавайте також.

Беру до рук свій барабан. Мої супутники слухають, сидячи навкруги на підлозі.

— Як це в тебе виходить, га? — тихо питає дівчинка, з якою ми зустрічались колись у «Зірваному дахові».

* * *

Григорій сидить у своїй кабіні, ніби йому нема до нас діла. Іноді вибирається на дах (вагон тоді розхитується), змащує блоки, перевіряє щось і повертається назад. Ми обідаєм. Потім вечеряєм.

Годині об одинадцятій вечора Григорій знову піднімається нагору, і блок, який раніше просто рипів, починає стукати. Тук. Тук. Тук-тук. Звук вкрадливий і ніби не дуже голосний, але скоро всі мої супутники засинають.

Сама я не сплю тільки через те, що в руках у мене барабан. Я відчуваю його ритм, навіть коли він мовчить.

Переступаючи через тих, хто спить, підходжу до вікна. Внизу — гори. Я не бачу їх, тільки вгадую. Де-не-де на схилах, на вершинах горять вогники.

Відкритий вогонь? Ті самі людожери, про яких казав Ловець-Стефан?

Григорій вовтузиться у своїй кабіні. У світлі фосфоресціюючої панелі я бачу, як він застібає манжету на руці. До мене доходить: енергетична година! Отже, Григорій — синтетик? Отже, всі, хто спить зараз навколо мене, — дикі?

Григорій глибоко зітхає. Він отримав підзарядку. Йому добре. Я знову дивлюся вниз, на далекі темні гори…

Григорій знову вовтузиться. Скрипить зубами. Щось бурмотить пошепки — лайки. Не вірю своїм очам — він знову застібає манжету!

Друга доза?!

Він не бачить мене. Вдруге підзарядившись, кілька секунд сидить нерухомо, розслаблено. Потім стогне крізь стиснуті зуби.

Третє підзарядження.

Мені зрозуміло, що він підзаряджається не від мережі. У нього в кабіні портфель, на зразок того, від якого заряджали бідолашну Єву. Фальшива енергія? Чи Стефан-Ловець і його невідомі товариші здатні дістати для Григорія справжню?