Слава ЗСУ!

Справжня — тільки дика, поправляю себе. На дикого Григорій і близько не схожий.

Коли підзаряджається вшосте, я раптом розумію, кого він нагадує. Того хлопця, якого я штрикнула стилетом у підворітті. «Ти розумієш, як це — здохнути, коли тобі не вистачає дев’ятої дози? Чи двадцятої? Чи двохсотої?»

Той чоловік помер не від утрати крові. Він просто вимкнувся. Як механізм.

Я, мабуть, надто голосно зітхаю. Григорій озирається і бачить мене.

— Ти не спиш? — запитує він з дивною посмішкою.

— Ні.

— Даремно… Як же ти без підзарядки?

— Я дика. Живу своїм ритмом.

— Що-о?

— Своєю енергією. Дикою.

— Отже, це правда, — каже з відразою. — Отже… тобі не потрібне підзарядження.

— Ні.

Він шкірить зуби в темряві. Страшна й жалюгідна гримаса.

— А мені не вистачає шести доз. Завтра не вистачить семи. Вони мене тримають на повідку… Ти знаєш, як це — здохнути, коли тобі не вистачає шостої дози?!

Він точно повторює слова того чоловіка з підворіття.

— Ні, — відповідаю чесно. — Але спершу я теж підзаряджалася. А потім припинила. Це просто, треба тільки…

— Просто? — Його очі, здається, світяться у темряві. — Ти просто мутант. Потвора. Ви всі — мутанти. Помилки природи. За це вас згодують Заводу. Завод любить таких. Ви — дрова для його печі. Ви — паливо. Є паливо для людей… А є паливо для Заводу.

— Ти брешеш, — кажу твердо.

Він знову шкіриться.

— Завтра дізнаєшся, брешу я чи ні. Завтра ви всі підете в піч. Чи що там у нього замість печі… Я везу повний вагон корму. Він буде задоволений. Він ненажерливий, Завод… Але він не їсть таких, як я. Тільки таких, як ти.

— Григорію, — кажу я, голос у мене тремтить.

— Я сорок років знаю, що я Григорій! Гадаєш, я взявся б за цю роботу, якби вони мені не давали по шість зарядок за ніч?! Ти… «дика енергія»… «своїм ритмом»… але завтра тобі кінець. А я — я, може, протягну ще тиждень… і хто з нас розумніший?

Не дочекавшись відповіді, він іде в глибину своєї кабіни.

У темряву.

ЧАСТИНА ДРУГА

Вагон летить над темними горами. Порипують блоки на даху. Вікна затягнено залізною сіткою.

І нікуди тікати.

Мої товариші по нещастю сплять. Намагаюся їх розштовхати — марно. Ритмічний стукіт блоків загіпнотизував їх. Якби не мій барабан, носій іншого ритму, я зараз би спала разом з ними.

Та яка користь від того, що я не сплю?

Двері міцно замкнені іззовні. Сітку на вікнах неможливо розрізати чи розірвати. Дірка в підлозі, яка править за туалет, надто вузька — крізь неї не пролізти… А якщо мені б і пощастило зістрибнути? Внизу — темрява, не видно навіть вогників. Виє вітер. Напевно, дуже високо. Краще вже стрибати з хмарочоса.

Мужності зосталося ледь-ледь. На денці. Хочеться плакати й бити кулаками в підлогу. Замість цього сідаю на свій матрац, обіймаю коліна й думаю.

Мене обдурили, як маленьку дівчинку. Перехитрували. Була б я хоч трохи уважніша, знайшла б невідповідності у словах Стефана… Ловця. Ось чому він Ловець. Він ловить таких, як я, генераторів. А принада — слово «Завод». Він сказав: «Ти поїдеш на Завод», і я перестала думати. Перестала сумніватись… І ось я їду на Завод.

А може, Григорій збрехав? Сказав гидоту, щоб помститися мені за щось? За те, що я не потребую підзарядження? За те, що опинилася серед обраних?

Я знову пригадую розмови з Ловцем — кожне слово, кожен погляд. І розумію: Григорій сказав правду. А Ловець… таж він так само казав правду, тільки не всю. Мене запросили на урочистий обід, але не попередили, що я не гість, а страва!

Гірш за все для мене — не зрада Стефана-Ловця і не слова Григорія. Завод завжди уявлявся мені добрим. І в страшному сні не могло привидітись, що як паливо він використовує людей.

Що більше я про це думаю, то безнадійніше почуваюсь. Я шукаю вихід. Ще раз: двері замкнено іззовні на засув. Залізну сітку на вікнах закріплено сталевими штирями. Дірка у підлозі надто вузька… І звідти, з дірки, дме просто крижаний вітер. Щохвилини стає холодніше. Чорні вікна стають сивими, на них вирізняються складні, по-справжньому гарні візерунки. Що відбувається?

Мої товариші по нещастю сплять, щільно притиснувшись одне до одного. У деяких дівчат нічна косметика. Я намагаюсь не дивитись на їхні страшні мерехтливі обличчя.

Стає так холодно, що я піднімаю з підлоги свій матрац і загортаюся в нього. Не допомагає: мене б’є лихоманка. Ніколи в житті так не мерзла!

Григорій вовтузиться у своїй кабінці. Крізь стукіт блоків чую, як він крекче. Потім каламутне віконце кабіни на мить освітлюється живим вогнем. Я відчуваю запах диму. І майже одразу стає тепліше.