Слава ЗСУ!

Потім вона ледь помітно похитується. Вперед. Назад. Уперед. Як велетенський маятник. Цей рух заворожує. Я майже бачу, як зібрана в потік енергія — сила? воля? — пружно перетікає вперед, майже до самої сітки, і назад, і з кожним погойдуванням стає важчою, жорсткішою, небезпечнішою.

Потім я відчуваю ритм.

Це приходить поза моєю волею. Сітка-мембрана під ногами тремтить, і кожен язичок полум’я під нею підкоряється ритмові. Рівно, як барабан, калатає серце Цар-матері. То випереджаючи, то ледь відстаючи від нього, кров у артеріях і венах виводить ритмічний малюнок. І понад цим звучить бойовий ритм — дуже складний і неймовірно гарний. Здається, Цар-мати кожним рухом співає пісню.

Вона проводить рукою по повітрю — і я бачу зубчасте біле коло, схоже на оскаженілу циркулярну пилку. Я прогинаюся, щось пролітає у мене над головою — світло? звук? Не вичікуючи жодної миті, Цар-мати раптом присідає до самої сітки, повертається навколо своєї осі, і новий удар, тепер понизу, готовий відрубати мені ноги.

Я підстрибую так високо, як ніколи в житті не стрибала. А коли знову торкаюся ногами мембрани, ритм змінюється.

Новий удар — на рівні пояса. І ще один — на рівні очей. І ще один — по ногах. Цар-мати однаково впевнено існує на трьох рівнях, вона ніби розмазується у просторі, існуючи одночасно скрізь — і ніде. Можливий будь-який удар, з будь-якого місця; я то вловлюю ритм, то гублю його. Впіймавши, легко уникаю удару. Загубивши, починаю кидатися в різні боки. Не встигнувши відхилитись, пропускаю — на вильоті — удар по вуху. Дзвін і біль, майже непритомнію, але в цю мить, ніби жаліючи мене, ритм із розпорошеного знову стає цілісним. У цю хвилю я розумію Цар-матір краще за будь-яку істоту на землі. Я зрослася з нею. Я зріднилася з нею. Я — майже вона, і тому точно знаю, що зараз — за частку секунди — на мене чекає страхітливий удар по сонній артерії…

Збоку, мабуть, здається, що ми танцюємо. Так воно і є: Цар-мати підкоряється лише внутрішньому ритму. Я — від цього залежить моє життя — маю чути цей ритм також. Пружна сітка гуде під нашими ногами, вплітаючи в ритм свої синкопи. Ми танцюємо на велетенському барабані — над вогнем.

Піт заливає мені очі. Кожна жилка тремтить від напруги. Найважче — примусити себе розслабитися. Адже ритм — це чергування зусилля й відпочинку, напруження й розслаблення нервів. Я встигаю подумати про Голованя: адже це він, свідомо чи несвідомо, налаштував мене на потрібний лад. Показав — навмисне? — на що мені чекати, до чого готуватися, з чим доведеться зіткнутися в бою…

Цар-мати все прискорює й ускладнює ритм. Намагаючись не відстати від нього, впадаю у дивний стан. Я ніби сплю і не сплю водночас.

Босі ноги Цар-матері вибивають на мембрані лютий жорсткий малюнок. І раптом уперше в житті я розумію, що таке імовірність. Що таке розвилка.

Цар-мати йде на мене, похитуючись у ритмі, і я бачу її шлях — наперед. Вона, можливо, відстрибне й атакує з правого боку. А можливо — припаде до тремтливої сітки й атакує знизу. Я бачу ці дві можливості — за мить одна з них реалізується, та я не знаю, звідки чекати удару!

Цар-мати підстрибує і розвертається в повітрі. У мить, коли вона торкається мембрани, виникає сильне коливання; я використовую його — і, відштовхнувшись, перевертаюсь у польоті через голову.

Приземлююсь на ноги, але, не втримавшись, тут-таки падаю на одне коліно. Що робити?! Чекати, доки вона знесиліє? Адже я не можу завдавати ударів у відповідь, я не знаю як! Я можу танцювати й ухилятись — але ж не вічно!

Цар-мати знову розмащується, наче пускаючи ймовірне майбутнє від розвилки — двома шляхами. Можливо, її наступний удар проламає моє перенісся. Або, можливо, зламає стегно. Третьої вірогідності, рятівної, я не бачу, скільки б не шукала…

І тоді, зневірившись, повністю віддаюсь на ласку ритму.

Я не думаю. Я майже не існую. Я скрізь — і мене нема ніде. Моє тіло — набір нескінченних імовірностей, мій дух — чергування ударів і пауз, тіні й світла, сильної й слабкої долі. Здається, я співаю ту ж пісню, що й Цар-мати. Здається, я починаю свою пісню. Здається, наші ритми перетнулися…

Ми — дві ріки, що течуть в одному річищі. Вона повновода, я струмочок; та з кожною хвилиною я дужчаю. Минає вічність — ми зрівнялись. Минає ще одна вічність — і я відтягаю на себе все більше струмливої сили. Цар-мати вичерпується з кожною хвилиною. Вона вичерпується…

Усе закінчується в одну мить.

Я — це знову я. Моє тіло. Моє обличчя. Моє дихання — легені горять, губи тріскаються, серце ладне вистрибнути крізь рот і забитися на жорсткій сітці. А просто переді мною…