Слава ЗСУ!

— Бо ти ж… знаєш, що я … Чому б тобі просто не розповісти? Без цих твоїх… хитрощів?

Він посміхається.

— Я знаю не так багато. Більше здогадуюсь. Слухаю чутки. Сплітаю плітки. А що з цього правда…

— Розкажи.

Він приплющує круглі блакитні очиська.

— Запитуй.

— Чи можна зруйнувати Завод? — випалюю я.

— Можна, — озивається він, не розплющуючи очей, підставивши обличчя сонцю. — Одного разу його вже руйнували. Багато-багато років тому.

— Хто?

— Не знаю… Здогадуюся. Цей Завод завжди виробляв енергію. Але раніше — тоді — він брав її з… назвемо це стихіями. У нього й зараз збереглися шпилі-громовідводи… тепер вони криві, обвуглені. А раніше — я думаю — вони сяяли, як блискавка… приманювали небесний розряд. Блискавка… Вітер… Дощ… Сили землі… Сили води… Все це Завод брав і переробляв. Я не знаю, хто був його господарем і куди він дівав ту енергію… Колосальну, страхітливу, непередбачувану енергію… Та якось йому здалося, що цього замало. І він перевів Завод на повну потужність — на занадто, занадто повну. І той почав висмоктувати зі стихій усе, до чого міг дотягтись. Не залишив горам ані краплини дощу… ані подуву вітру… я так думаю. І тоді стихії… я не знаю, Лано, але гадаю, що вони повстали. Інакше нічим не пояснити, що Завод — таке громаддя! — був майже зруйнований… Вірніше, не так: він змінився. Він переродився.

Головань замовкає. Дивиться на сонце, не заплющуючи очей. Не мружачись.

— Переродився?

— Так. Прийшли інші… істоти. Навряд чи вони були людьми. Бо рішення, яке вони запропонували Заводові, було геть нелюдське: Завод почав видобувати енергію з людей. Із тих, хто любить жити. Хто любить життя. Хто сильний. Використовувати їх, як дрова… І турбіни Заводу закрутилися знову. Якщо, звичайно, у нього є турбіни. Побудували канатну дорогу. Ти бачила, які там потужні блоки? Гадаю, вся енергія Заводу йде на те, щоб ця дорога працювала. Щоби вчасно постачалася сировина. Це безперервний цикл: Завод добуває паливо. Паливо не дає йому зупинитися. І так без кінця.

Головань говорить рівно, спокійно, ніби повторює давно відоме. У мене пересихає у горлі.

— У місті, — над силу вимовляю слова, — працює ціла система. У змові з енергополіцією… Ціла служба вистежує людей, які не потребують підзарядження. Які… самі несуть енергію. Їх відбирають для Заводу.

— Звичайно.

— Послухай… — Я переводжу подих. — Коли ти казав про нове майбутнє для трьох родів… про розвилку… що ти мав на увазі?

— Майбутнє ніколи не відкривається цілком, — каже він із жалем, — Цар-мати бачила, як ти ведеш молодь на Завод, щоб зруйнувати його. Битву програно. Всі ви гинете. Слуги Заводу приходять у селище і, щоб покарати нас, забирають тих, хто залишився: чоловіків, жінок, дітей. У кожному з них повно енергії, це ласа дичина для печей Заводу… Ось що вона бачила. Ось чому вона хотіла тебе вбити.

— А ти? — запитую я захриплим голосом. — Що бачив ти?

Головань усміхається.

— Я бачив й інший шлях. Ти ведеш нашу молодь на Завод… і руйнуєш його. Зупиняєш назавжди.

— Це можливо?!

Головань знизує плечима.

— Майбутнє часом грається з нами, як вовченя з мишею. Я нічого не можу сказати напевне. Ти тепер Цар-мати — ти й вирішуй.

* * *

Я Цар-мати. І я щось роблю не так. В очах Ярого зростає напруження. І я не знаю, як хитріше поставити запитання, як з’ясувати все-таки, де я помилилась.

— Молодший син Смереки добув оленя, — каже Ярий ніби між іншим. — А старший син Бондаря добув рись. Йому давно вже час.

— Так? — запитую з підкресленим здивуванням, ніби все, що каже Ярий, і без того знаю. Тримаю в голові — до слушного часу. Ось тільки до якого часу?

— Але син Смереки добув дорослого оленя! Три дні тому — ти бачила, як він притяг його в селище! Роги тяглися по землі! Йому шістнадцята весна, а він уже добув — сам — такого звіра! Невже він не гідний імені?!

Я ледве втримуюсь, щоб не стукнути себе по лобі. Ну звичайно!

— А ти вважаєш, він гідний? — питаю суворо.

Ярий знічується.

— А хіба ні? Якщо вона вважала, що гідний, то чому ж…

Він затинається. Я відводжу погляд: Ярий уже не вперше згадує при мені колишню Цар-матір. Мені дуже незручно від цих його обмовок: я злюся, відчуваючи, що не гідна довіри. І ще відчуваю провину.

— Отже, син Смереки, — дивлюся вбік. — Син Бондаря… І ще хтось?

— Ні, — сухо каже Ярий. — Цієї весни — лише двоє.

* * *

На обряд найменування — ініціації — збираються, як належить, усі три роди. Син Смереки — кругловидий гарний хлопець — виходить уперед, анітрохи не соромлячись.