Слава ЗСУ!

А на екрані за його плечем — енергетичне шоу. Я впізнаю заставку. Далі пробігає кольорова хвиля — синьо-помаранчева, від країв до центра. «Енергетичне шоу — для вас, мешканці міста! Чесна робота — додатковий пакет!»

Екран плаский, на кшталт того, що був установлений у мене вдома, в місті, на кермі велосипеда без коліс. Але тут не треба крутити педалі — екран працює сам собою, я бачу рухомі картинки: два клоуни, синій і фіолетовий, б’ються надувними кийками.

Ось тепер я точно знаю, що сплю. Навіть дивно, що підсолена вода така приємна, свіжа на смак, як наяву.

— Лано, — каже Хазяїн. — Отямся. Отямся!

Він називає мене ім’ям, яке дала мені Цар-мати. Я струшую головою, відганяючи сон, але він усе ще тут. І нехай. Це таки не найгірший із моїх снів.

На екрані триває дійство. Пропливає реклама динамічних білок, перелік вакансій на комбінаті з переробки сміття; я знаю, пакет там малюсінький, шістдесят енерго, а робота тяжка. Знову заставка, знову біжуча картинка: хлопець і дівчина гасають на роликах темними вулицями, хлопець розкручує за хвоста величезну світну рибу… Спалахують відбивачі на кутах будинків, на вивісках, мерехтить дорожня розмітка…

— Я хочу додому, — кажу вголос. Все одно це сон.

— А де твій дім? Де він?

Я дивлюсь на екран. Ролери підкочуються ближче, хлопець піднімає рибину на витягнутих руках. На світному риб’ячому боку темними лусочками викладено слова. «Енергетичний конкурс «Вільна думка». Бонусна енергія — монетка життя!»

— Звідки ви знаєте моє ім’я?

— Ти сама його сказала. Як марила.

— Я марила? Я й зараз…

— Ні, зараз ти отямилась. Ти дивишся енергошоу. Залишилось одинадцять хвилин.

Я піднімаюся на ліктях. Оглядаюсь; бачу кімнату, де вперше зустрілася з Хазяїном і програла бій. Бачу екрани, чорно-білі або зеленуваті, і серед них єдиний яскравий — той, на якому великими буквами зараз написано: «Бережіть торгові автомати! Не допускайте вандалізму!»

— Що це, на екрані?

Він підходить до пульта, торкається панелі. Картинка укрупнюється, я бачу лише декілька букв, тоді фрагмент букви «р», далі кольорові крапки. Одну крапку — червону — на весь екран. І все повторюється у зворотному порядку — зображення від’їжджає. Картинка змінюється. Тепер там показують рекламу економічних вітряків.

— Це пікселі?!

— Так. Але тут, на екрані, вони просто крапки. А там, у місті, — люди.

Я тамую подих.

Далеко-далеко, на схилі пагорба, тисяча людей танцюють, підкоряючись ритму в навушниках. Сонячне світло заливає пагорб, картинка відображається на хмарах, й інші люди, мешканці міста, бачать те ж саме, що зараз бачу я… Хльоскають широченні поли роб. Шльопають босі п’ятки об плити прохолодних, ледь шорстких платформ. Я так виразно це собі уявляю, що й сама на якусь мить стаю пікселем — єдиною крапкою, провідником ритму, перетворювачем звуку й руху на колір…

Хазяїн торкається клавіатури. На картинці додається червоного кольору, меншає зеленого. Зміна майже не впадає в око, але вона є.

— Отже, це ви ними управляєте, — кажу я.

Це звучить по-дурному. Місто страшенно далеко звідси. Пагорб заливає вечірнє сонце. Там люди-пікселі роблять свою справу, заробляючи черговий енергетичний пакет… Як ними може управляти звідси, із Заводу, ця дивна й страшна людина?

А проте я знаю, що це правда.

— Так, — киває він. — Я запускаю програму. По ходу дії можу щось підправити… от як зараз. Або поміняти просто під час передачі. Але сигнал на всі ритм-блоки йде звідси. З цієї кімнати.

На мить заплющую очі. А коли розплющую, екран заливає червоним. Кінець шоу.

— Хочеш їсти? — запитує Хазяїн.

І раптом я розумію, що смертельно голодна.

* * *

У нього грубка, як у людей-вовків, лише не глиняна, а залізна, і топиться не деревиною, а довгастими чорними брусками, схожими на пресоване вугілля. Він розігріває мені суп, у якому плавають шматочки консервованого м’яса. Я ковтаю вариво, обпікаючи губи й не відчуваючи смаку, а Хазяїн сидить навпроти і мовчить.

— Я гадав, що помилився, — каже, коли я виціджую з дна останні краплі. — Ти майже вмирала… Я вирішив було, що в тобі зовсім не зосталося дикої енергії. Але ти дужча, ніж навіть я думав. Твоєї енергії вистачило б Заводу на цілий тиждень. Або навіть більше.

— А вашої? — Я дивлюся йому в очі, але бачу тільки темні провали.

— Та й моєї приблизно на стільки ж, — каже він, не бентежачись. — Якби я міг своєю енергією врятувати десятки тисяч людей, я, мабуть, сам стрибнув би на розпилювач. Але Завод зжере тебе, зжере мене і зажадає ще. А в міста немає запаски… Так це звучить на жаргоні синтетиків?