Слава ЗСУ!

Мені здається, що він марить. Його рука все міцніше стискає моє плече. Усім величезним Заводом проноситься чи то подих, чи то конвульсія.

— Почалося, — каже Хазяїн. — Запрацював розпилювач.

У надрах Заводу зароджується новий ритм. Мої зуби починають цокотіти, як від сильного холоду. Я дужче стискаю щелепи. Мною трусить, Хазяїн відчуває цей дрож, я намагаюся вирватись, але він не пускає. Я завмираю.

— Іноді це триває годину, — мовить він. — Усе залежить… Але сьогодні швидко. Буде швидко. От побачиш.

У надрах Заводу щось із глухим стуком тріскається. Я відчуваю, як пробігає вітер кожним коридором і кожною вентиляційною шахтою, торкається моїх щік, завиває в щілинах, решітках і трубах. Злітають клапті жовтого туману. Яскравіше спалахує вогонь у грубці. Стовпом піднімається пилюка, по долівці бігають смерчики…

Потім вогонь у грубці гасне. Протяг слабшає.

— Усе, — каже Хазяїн і випускає мої плечі.

* * *

Я сиджу на верхівці громовідводу. Дивлюся на далекі гори. Металева платформа погойдується піді мною. Я піднялася сюди на світанку, а зараз сонце опускається за обрій.

Літо. У горах спіють полуниці. Я ніколи їх не бачила, про них розповідав Ярий… Все ще не можу не думати про нього. Але згадую вже рідше.

Коли сонце ховається, спускаюсь униз. Хазяїн, здається, чекає на мене. Змащує жиром шестірні огидної механічної стоноги.

— Що ти там робила?

— Вам-то що?

— Кожного разу, коли ти туди забираєшся, я боюся, що ти не повернешся, — серйозно каже Хазяїн. — Стрибнеш.

— Я ж дика, — змушую себе посміхнутися. — А дикі зневажають самогубство.

Він підштовхує стоногу під зад, і вона, гримлячи кінцівками, зникає в бічному коридорі.

— Що це?

— Чистильник. — Він витирає руки ганчіркою. — Хочеш, покажу тобі таке, що тебе розвеселить?

— Розвеселить? — Я скептично хмикаю.

— Ну, розважить принаймні… Ходімо?

* * *

Він знову йде попереду. Мерехтить зелений візерунок у нього на куртці. Я вже знаю, що це сенсори — майже як очі на спині.

Він приводить мене в підвал. Чи як іще можна назвати підземне приміщення?

Відчиняються важкі залізні двері — майже такі ж, як ті, у які я ввійшла. Хазяїн запалює ліхтаря, і я розкриваю рота від подиву: переді мною підземний хід! Широченний тунель веде вдалину, на підлозі поблискують рейки, на них стоїть, упершись буферами в земляний насип, платформа на чотирьох колесах. Дзюрчить вода: під залізобетонною конструкцією, під рейками, протікає струмок.

— Не оступися, — каже Хазяїн.

Я підходжу ближче. На платформі — величезний прозорий барабан, поставлений на ребро, на кшталт білячого колеса. На блискучих боках горять відблиски. Я зупиняюсь.

— Це дрезина на кулькових слимаках, — каже Хазяїн.

— На чому?

— Чудові тварюки. Кращі за будь-який механізм. Поглянь!

Він підносить ліхтаря ближче. Прозоре колесо на третину заповнене оліїстою щільною рідиною. До стінок де-не-де поприлипали довгасті тіла великих сірих равлів. На підошві у кожного — розсипи ртутно-блискучих кульок.

— Розвивають величезну швидкість, — каже Хазяїн. — Паруються тільки на суші. Тут, у колесі, самці. А тут, — він відчиняє бак біля стінки, — самки…

Я зазираю в бак. У темній рідині нічого не помітно.

— Вони такі ж, лише більші й рожеві, — каже Хазяїн.

— А сенс?

— Сенс у тому, що, коли самок додати в колесо до самців, вони всі нестримно рвонуть на сушу. Колесо так влаштоване, що вибиратися на стінку можна тільки в одному напрямку — вперед. Вони дуже важкі, рухаються швидко, ну і… колесо крутиться. Дрезина розвиває шалену швидкість у тунелі. Поворотів, підйомів майже немає. Рейки гладкі. А на зворотному шляху тебе чекає вже наступне покоління равлів — головне, спустити рідину з барабана одразу ж по прибутті. І вчасно розсадити молодих самців і самок.

— А куди веде цей тунель? — повільно запитую я.

Він закриває бак із рожевими самками. Стукає залізна кришка.

— Навіщо тобі?

— У місто, — кажу я, ніби сама до себе. — Бо як ви туди добираєтеся? Не у вагончику ж вам труситись…

— Ходімо, — каже він сухо. — Пора спати.

* * *

Завод живе своїм ритмом, настільки ж постійним, як зміна дня і ночі. Я починаю відчувати його так жорстко, як синтетик відчуває добу — період між двома енергетичними годинами. Де б я не була, я відчуваю цей ритм. Гудіння, не чутне вуху, зате відчутне шкірою. Двигтіння механізмів, шипіння пари. Напруга все зростає й зростає, доки нарешті на приймальний транспортер не прибуває зміна.

Здається, я починаю розуміти Хазяїна. Я ненавиджу його — але розумію. Для того, щоб не збожеволіти, треба бачити в змінниках не людей, а графіки на екрані. Ось повзе транспортер, ось він вивантажує одиниці палива на мембрану, ось оживає ритм розпилювача; у ці хвилини ми з Хазяїном завжди опиняємося одне біля одного. Це не випадково. Нам обом хочеться, щоб поруч була жива людина — якою б вона не була.