Слава ЗСУ!

знайди книгу для душі...

Читай онлайн! Читай онлайн українською безкоштовно > Книги > Дика енергія. Лана

З міста.

Як відреагували люди, прочитавши на екрані моє послання? Збій, аварія, нестикування? Не звинувачувати ж у помилці пікселів — вони всі діяли чітко за командою ритм-блоків…

«Шукайте СІНТ». Я могла порадити б їм що-небудь розумніше. «Не вірте контролерам, ловцям…» А як вони розрізнять, хто ловець, а хто ні?

Мені треба в місто. Не в селище — у місто. Чому ця проста думка не прийшла мені раніше? Мушу попередити диких. Урятувати тих, кого можна врятувати…

Я маю розповісти їм правду. Вони ж нічого не знають! Може, вони вирішать — вони, а не я, — що Завод треба зупинити за будь-яку ціну. І тоді ми зберемо велику юрбу, величезну, прийдемо під стіни Заводу і тоді переможемо?

Я підводжусь… і зупиняюся, притулившись до смолистого стовбура. До селища — півдня ходу. А в місто… як я доберуся до міста? Там же непрохідні гори…

Страшенно хочеться їсти.

Бреду, дивлячись під ноги, знаходжу кілька полуниць, знаходжу гриби, які колись показував Ярий. Їм сирими. Мене одразу ж починає нудити. Не отруїтися б…

Чую струмок. Підходжу ближче. Струмок великий, ширший від того, на якому ми з Ярим улаштовували перегони на льодорізах… Знову ці спогади!

Лягаю на живіт і п’ю, як звір. П’ю, стогнучи від задоволення. Тоді заплющую очі.

Всі мої біди від того, що я хочу занадто багато. Мені не досить того, що є. Я хотіла більшого — і полізла на вежу, до диких. Я хотіла більшого — і пішла із селища на штурм Заводу… Адже в мене було все: і любов, і…

Сльози падають у струмок.

По стромовині пливе, наполовину занурившисьу воду, уламок стовбура з єдиною гілкою. Сама не знаючи навіщо, ловлю його за кінчик гілки і притягаю до берега.

Уламок стовбура. Куди він пливе?

Відпускаю колоду. Вона пливе, неквапно й урочисто, далі, за поворот, ховається з очей…

А куди впадає ця ріка?

Чомусь, думаючи про це, починаю хвилюватися. Мені треба пригадати щось дуже важливе. Я сиджу майже біля самого Заводу, хоча мені треба чимшвидше забиратися звідси, може увімкнутися антиритм, автомати можуть улаштувати ще одну зачистку… А вдруге їх не обдурити!

Чому я не тікаю світ за очі, в гори?

Шум струмка. Я згадую, де востаннє чула такий же шум. У тунелі, де стоїть дрезина на кулькових слимаках!

І підземний хід веде прямо в місто…

Пригинаючись, крадькома, ковзаю вздовж берега, ніби приміряючись, як це — бути рікою. Завод усе ближче. Крони іржавих сосон, під якими можна сховатися, все рідші. У Хазяїна в рубці є оглядові екрани…

Тоді я бачу колоду, що застрягла в закруті, й розумію, що мені треба робити.

Вода крижана. Але мені не звикати. Як є, в одязі, входжу в струмок, який перетворився вже на маленьку річку, і лягаю, обхопивши колоду руками. Колода перевертається. Я опиняюсь під водою.

Вибираюсь, піднімаючи намул із дна. Знаходжу на березі порожнисте гнучке стебло. Перекушую зубами. Роблю трубку. Знову лягаю, обіймаю колоду, дихаю крізь стебло.

Колода якийсь час роздумує, а тоді повільно рушає за течією. Колода пливе, і я під нею. Річка на стромовині достатньо глибока, щоб не черкати по дну спиною.

Колода випливає на відкрите місце. Крізь плівку води бачу, як насуваються стіни Заводу. Сподіваюсь, на крихітному екранчику непомітні мої руки, що вчепилися в колоду? Вони всі в намулі, чорні, кольору мокрої кори…

І вони зведені судомою. Холодно. Я ледь терплю.

Ріка поринає у відведену для неї бетонну трубу. Стає темно. Я розтискаю руки, випускаю колоду й зводжуся на ноги.

Вода мені по пояс. Крижана. Колода, вивільнившись, пливе далі й упирається в сталеві ґрати.

Ну звісно!

Ковзаючись на слизькому дні груби, підходжу ближче. Ґрати старі. Де-не-де поржавілі. Що там за ними, не розгледіти: воду скаламутили намул і пісок, які я ж і підняла з дна. Але ґрати можна зламати, їх потрібно зламати, вони віддаляють мене від міста!

Я беруся за один прут. Об другий впираюся ногами. Раз, два… три!

Прути лише ледь гнуться. Зате ґрати всі, усі, раптом виламуються й падають на мене, звалюють у воду. Я ледь не захлинаюся.

Колода повільно й урочисто пливе вперед. Я тримаюся за неї. Я не знаю, хто там зараз, біля дрезини, крім кулькових слимаків…

Бачу рейки над головою. Залізобетонна конструкція. Хапаюсь, підтягуюся з останніх сил. Ще сантиметр…

Над шпалами піднімається моя голова, тоді плечі, нарешті я вся, як велика рибина, вивалююся на рейки.

Все.

У тунелі напівтемрява. Дрезина стоїть, де стояла. Рівень рідини в скляному колесі трохи нижчий, ніж минулого разу. Кулькові слимаки-самці, довгасті сірі тіні, дрімають, присмоктавшись до каламутного скла.

Попередня
-= 77 =-
Наступна
Коментувати тут.

Ваш коментар буде першим!