Слава ЗСУ!

— Ти чого кидаєш сміття повз урну?

— Це вітер, — кажу я. — Зараз підберу.

І нахиляюся, щоб підняти картонку, але він наступає на упаковку.

— Чому не на роботі?

— Я працюю пікселем, — кажу перше, що спадає на думку. — Ще не час.

— Пікселем? — Він зводить брови. — Пред’яви соціальний код.

— Зараз, — кажу я. Вдаю, ніби лізу за пазуху. Пірнаю під його лікоть і стрімголов кидаюся навтіки.

— Стій!

Спиною зачувши небезпеку, різко звертаю ліворуч. Повз праве плече проноситься… я не встигаю збагнути, що це. Згусток вітру? Постріл із розрядника? І як вони сміють стріляти у мирних мешканців міста?!

Дорогу перегороджує велорикша. Я перестрибую через візок і кидаюся за ріг праворуч. Ліворуч. Знову ліворуч. Справа манливо зринає темне підворіття.

Піднімаю голову. Гладка стіна без вікон, у щілинах де-не-де мох і блідо-сіра трава…

Поліцейські з’являються за двадцять секунд. Звісно, кидаються в підворіття. Тупіт ніг стихає.

Тоді я потихеньку злажу зі стіни і щодуху біжу в протилежний бік.

* * *

Сходами вежі гуляє вітер. Замітає сліди дрібним піском. Після тридцять п’ятого я спеціально розшукую сигнали на старих місцях і зриваю їх усі до одного. Нехай вони вийдуть мені назустріч. Нехай вони здивуються!

Але ніхто не виходить.

Я піднімаюся все швидше. Починаю задихатись. Все-таки клята хвороба добряче мене підкосила… Забираюсь на сто перший. Звідси легко можна піднятися в гніздо за допомогою Ліфтера…

Заглядаю в пролам ліфтової шахти. Звідти віє холодом, смородом нечистот.

Мені стає страшно.

— Мавре!

Луна підхоплює мій крик, і він стрибає від поверху до поверху.

— Алексе! Перепілко!

— Кого ти шукаєш? — м’яко запитує чужий голос.

Я різко обертаюсь.

На сходах, перекриваючи шлях униз, стоїть чоловік у чепурному чорному костюмі. Нижня частина його обличчя зав’язана хусткою. У руках — маленька пласка валізка.

— Навіщо ти забралась так високо? — Його очі посміхаються. — Тобі набридло жити, дівчинко? Вирішила полетіти з вежі?

Мовчки дивлюся на нього. Це життєїд. За легендою — той, хто харчується непрожитими життями самогубців. Насправді — посібник дилерів, який вичавлює залишки енергії з синтетиків, що вирішили звести рахунки з життям.

Він дивиться на мене дуже уважно. Очі його робляться серйозними. Очевидно, попередні жертви поводились інакше. Принаймні інакше дивились.

— Я знаю одну людину, — кажу я. — Він таких, як ти, розмазує по стінці. Як тарганів.

— Познайомиш? — У його голосі звучить люте глузування.

— Ні, — кажу з жалем. — Він далеко звідси. Але я можу передати тобі від нього привіт.

— Спробуй, — глузує він. — Маленька хоробра пташина залетіла так високо, і…

Я стою кількома сходинками вище. Він статичний і не очікує нападу. Ті декілька уроків, які свого часу дав мені Головань, зараз дуже доречні.

Підстрибую і б’ю його ногами в лице. Він, не сподівавшись удару, падає на спину. Я приземляюся йому на груди. Зриваю хустку з обличчя.

У нього звичайний рот. Ніякої діри, крізь яку, за легендою, видно череп ізсередини. Губи в крові. Він скидає мене. Я відлітаю — і одразу ж стаю на ноги.

Ми кружляємо сходовим майданчиком. У нього рваний, непередбачуваний, дуже неприємний ритм. Він розвертається так, щоб за моєю спиною опинилась віконна пройма.

— Утратив через тебе порцію, — бурмоче життєїд. — Доведеться викинути ціленькою, як є…

І кидається на мене, намагаючись зіпхнути у вікно. Я переймаю його рух і, продовжуючи почату ворогом траєкторію, перекидаю чорне тіло через низьке підвіконня. Він волає, прагне вхопитися за повітря. І за частку секунди зникає в тумані.

* * *

Після сотого поверху починає траплятися сміття з розореного гнізда: битий посуд, грудки одягу, уламки меблів.

Внутрішній вхід у гніздо Перепілки — люк — розчинено навстіж.

Я входжу.

Усі вікна розбито. Сліди погрому занесено пилюкою. Іржаві котушки, прогнилі троси, зламані крила. Продавлений диван перекинуто. Бляшаний бак лежить на боку. Тут билися.

Я стою посеред цього погрому, опустивши руки. І думаю лише про одне: таж я не сказала йому ні слова! Ні слова про диких, ні слова про вежі!

А все одно твердо знаю, що це — через мене. Через той спалах прожекторів у «Зірваному даху». Або через мій стрибок із канатки — у сніг. Або через нашу атаку на Завод…

Невже їх усіх відправили на Завод?!

Довгу хвилину стою в прорізі балконних дверей без балкона. Саме тих, із написом «Ласкаво просимо». Унизу — ледь помітне в тумані сіре місто. Навпроти — інший хмарочос, на його вершині сусіднє гніздо. Навіть крізь туман помітні плями чорної кіптяви навколо кожного вікна: там, усередині, певно, все згоріло дотла…