Слава ЗСУ!

знайди книгу для душі...

Читай онлайн! Читай онлайн українською безкоштовно > Книги > Дика енергія. Лана

У цю мить я близька до смерті, як ніколи. Я не хочу жити. Я вирішила стрибнути.

Мене рятує, як не дивно, спогад про Хазяїна. «Людина дикої енергії ніколи не стратиться від розпачу…»

Я не кину своє життя ось так, на вітер. Я чудово знаю, для чого воно мені потрібне.

* * *

Енергетичну годину перечікую за вивіскою великого кафе. Спочатку вулиці порожніють. Промінь фари останнього велосипедиста ковзає по вивісці, примушуючи її світитись білим. Я чую, як чоловік дихає — він поспішає, він спізнюється, він майже в розпачі…

І стає темно й тихо на довгі п’ять хвилин. А тоді починає бити міський годинник. Його удари грузнуть у тумані: бом-м… бом-м… Понурий ритм, від якого ціпенієш.

Потім декілька секунд нічого не чутно…

І над вивіскою, прямо наді мною, прочиняється вікно, і дужий чоловічий голос, бас, заводить пісню. Співає чудово. Жагуче. У голосі звучить радість життя — цієї радості вистачить йому на кілька годин. А життя — так-сяк — до наступної опівночі. Але зараз він живе й дихає на повні груди.

Вулиці сповняються людьми. Усім добре. Всі одні одних люблять. Катаються ролери. У багатьох світиться волосся, майже у всіх дівчат — світна косметика, у хлопців палають татуювання на голих руках. Спалахують відбивачі на одязі. Хлопці й дівчата цілуються. У них горять очі, але не від щастя, а від фосфоресціюючих крапель, що звуться «нічний погляд»…

Я сиджу за вивіскою і думаю: може, це частинка глухонімого Леся дісталася щойно цим людям? Або маленького сина Перепілки? У хлопчика ж дикої енергії було по вінця… бажання жити… мужності… на все життя. На все життя, яке він не прожив…

Втираю сльози тильною стороною долоні. Справді, хто мені сказав, що їх відправили на Завод? Може, мені вдасться їх відбити?

Я бадьорюся. Пробуджую в собі надію. Хоча насправді розумію: гніздо Перепілки було розорене кілька місяців тому. Може, ще тоді, коли я була Цар-матір’ю трьох родів і кохала Ярого.

* * *

Вітрину Римусового магазину заставлено манекенами з різнобарвним одягом. Я збиваюся з кроку. Може, це інша вулиця?

Ні, адреса та ж. І двері ті ж. Я впізнаю навіть дверні ручки.

У магазині задушливо, пахне пилом і косметикою. Із-поза манекенів виходить жінка років тридцяти: завваживши мене, фахова посмішка злітає з її губ.

— Дівчино, ви помилились магазином. Ви тут нічого не купите.

— Мені й не треба. — Я занадто втомилася, щоб ображатись. — Я шукаю колишнього власника магазину. Його звали Римус. Він торгував барабанами.

— Барабанами? — Вона вдає подив, хоча чудово знає, про що йдеться. — Секундочку…

Вона знову поринає за спини манекенів. Я роззираюсь. Тут усе, як за Римуса, навіть полиці залишились. Але тепер на них складено стопками кольорові ганчірки. А там, де стояла барабанна установка, юрмляться манекени… вірніше, стоять пліч-о-пліч. У їхніх пластмасових посмішках вчувається щось лиховісне.

— Як вас звуть? — запитує продавщиця, невидима за спинами штучних людей.

— Мене? Лана, — відповідаю неуважно. — Я шукаю Римуса…

І лише зараз, почувши і власне ім’я, й ім’я мого друга, розумію, звідки це відчуття небезпеки. Жінка зринає із-за манекенів, вона знову посміхається, але я не дивлюсь на неї — кидаюсь до дверей.

Пізно.

Усе повторюється, як у страшному сні. Як тоді в аптеці, коли купувала ліки для сина Перепілки. У дверях стоять двоє. Дивляться на мене впритул. Ще один неквапно виходить із підсобки, зачіпаючи манекени.

Заплющую очі. Смерть не дихає в потилицю: їм наказано брати мене живою. То що ж…

Двоє у дверях лише починають рухатись, їхні ритми вповільнені. Той, що вийшов із підсобки, йде не як боєць — як мисливець. Його примітивний ритм трохи скрашують гучні пластмасові манекени, порожні всередині: падаючи, вони штовхають одні одних, гуркіт злагоджено йде по висхідній.

Я припадаю до підлоги й повертаюсь навколо своєї осі, як жорна, — підсікаю того, що був за спиною. Один із тих, що в дверях, піднімає руку з розрядником — занадто повільно. Розрядник летить у куток. Репетує продавщиця — саме репетує: для неї все, що відбувається, дике, жахливе, ніби я перетворилась на смерч посеред магазину.

Обеззброєний полісмен поковзується на якійсь ганчірці й падає. Валиться манекен. Відлітає кучерява усміхнена голова, красиво котиться, підстрибуючи, — у цьому падінні є стиль, є ритм.

Третій і далі стоїть у дверях. Чекаю, коли він накинеться, але він зостається на місці. Минає секунда. У мене ще є час, але дуже-дуже мало… З його рота — з трубки — вилітає тоненька голка і впивається мені в щоку.

Попередня
-= 84 =-
Наступна
Коментувати тут.

Ваш коментар буде першим!