Слава ЗСУ!

Це паралізатор.

Підкошуються коліна, але я ще стою; трощачи скло, кидаюсь у вітрину. Ноги ще тримають… з кожною миттю слабшають… крізь дощ скляних бризок я вилітаю на вулицю, завертаю за ріг…

І падаю.

* * *

Він підбирає мене і, зовсім не турбуючись про поранених товаришів, вантажить у поліцейську машину. Сам сідає на педалі. Натискає щосили, смикає мотузку сирени, дике виття лунає над вулицями, де ми їдемо. Люди кидаються врозтіч з дороги. Їде поліція, везе важливу здобич!

Я при тямі. Лише майже не відчуваю свого тіла. Можу згинати й розгинати пальці, але це, мабуть, усе. Щока, в яку вп’ялася голка, здається крижаною. Відмороженою. Я лежу на спині й бачу тільки верхні поверхи будинків. Туман згущується. І тому я не можу зрозуміти, якими вулицями мене везуть.

Сирена стихає.

Наближається енергетична година, людей на вулицях усе менше. Уже не чути ні сміху, ні голосів, ні шереху підошов об асфальт. Незабаром ранок. Чую короткий тоненький скрип: полісмен тисне на гальмо. Приїхали?

Він підводиться з сідла й схиляється наді мною. Його обличчя закрите щитком. Я бачу, як очі поблискують в оглядових щілинах.

— Отже, ти — Лана?

Можу лише ствердно опустити повіки.

— Що було на барабані, який Римус тобі подарував?

Я мовчу. Лише кліпаю.

— Ти вже можеш говорити, — цідить він крізь зуби. — Нумо, згадуй, що було намальовано на барабані! Чи ти не знаєш?

Я ледь стискаю губи. Рухаю язиком. Говорити навряд чи, радше мукати…

— …овк.

— Що?

— В…овк, — видавлюю я.

Бачу, як розширюються очі полісмена. Він повільно піднімає забрало. Цьому чоловікові років двадцять п’ять. До чола прилипли пасма чорного волосся.

— Як звали… того, хто тебе… відвантажив? — мовить пошепки.

Я не одразу розумію, про що йдеться.

— Те… Стефан. Ло… вець.

— Не може бути, — каже він із забобонним жахом. — Не може бути… Отже, це правда!

В його очах блищать сльози. А може, мені здалося.

* * *

Тепер ми їдемо ще швидше, але вже без сирени. Небо світлішає. Я й далі лежу в кузові, до мене поступово повертається спромога рухатись, але я ще слабка, як ганчірка. Полісмен налягає на педалі, заїжджає в низький пасаж (колись тут була торгова зона, тепер вітрини забито) і, завернувши у вузький провулок, зупиняється.

— Вилізай.

Я заледве піднімаюсь. Шия не рухається: щоб роззирнутись, доводиться повертатись усім тілом. Сірі стіни, уздовж хідника смужки відбивачів, заляпані брудом, водостічні ґрати на асфальті.

— І куди? — запитую я, ледь обертаючи величезним, як губка, язиком.

Він не відповідає. Береться за ґрати каналізаційного стоку (його руки в рукавицях), ривком піднімає. Відкривається шлях униз, я бачу залізні скоби на вертикальній бетонній стінці.

— Туди, — каже полісмен, переводячи подих. — І дуже швидко. Я вже мусив повернутись.

Заглядаю в колодязь. Звідти віє вогкістю. Непривітне місце.

— Чому я маю тобі довіряти?

— Бо заради тебе я ризикую шкурою.

Дивно, але ці його слова переконують мене краще, ніж півгодини докладних пояснень. Спускаюся в люк. Полісмен — чи хто він такий? — установлює ґрати на місце. Я бачу його — вгорі, крізь ґрати.

— Іди вниз, доки не потрапиш у колектор. Там стій і чекай. Нікуди не відходь, ясно? Просто стій і чекай. Там небезпечно.

Я зітхаю.

— Стій і чекай, — повторює він утретє. — Я пішов.

Я чую, як від’їжджає поліцейський веломобіль. Тоді помалу піднімаю ґрати. Це не так уже й важко. Навіть зараз я можу вибратися звідси на вулицю…

А далі що? Римуса немає. Гнізда спорожніли. До кого в цьому місті я можу звернутись — не до Гната ж, який жив у сусідній кімнаті?!

А полісмени довкола так і нипають…

Роздумую ще трохи. Тоді, крок за кроком, починаю спускатись.

Я все ще слабка, але й зусиль тут багато не треба. Після залізної драбини на вершечок громовідводу цей спуск під землю — просто дрібниця.

Мої ноги й руки виконують звичну роботу. Тьмяне світло, що пробивається крізь решітку, не може нічого освітити: тут майже суцільна пітьма. Але ж і дивитися ні на що. Вологі стінки. Звук моїх підошов і важкий подих відлунюють і повертаються знову. Утворюється вигадливий, мереживний ритм.

Я згадую Хазяїна Заводу, як він піднімався слідом за мною залізною драбиною: «Коли втомишся, відпочинь, я почекаю». Чогось останнім часом я занадто часто його згадую…

Опиняюсь на дні колодязя: далі сходинок немає. Роззираюсь. Ніс і вуха промовляють значно більше, ніж очі: чую порожній простір. Зліва віє холодом і гнилизною. Справа — теплом і цвіллю. Де я? Чого мені чекати?