Слава ЗСУ!

Спогад про Алекса підстьобує.

Поліція залишається далеко позаду. Кріт доповзає до проламу в бетонному покритті й зістрибує вниз. І я за ним.

Тут можна випрямитись на повен зріст. Це величезний, давно закинутий, темний і сирий коридор. Може, це один із пневмотунелів, у якому ганяв іще Хазяїн Заводу?

— Що тобі потрібно, Лано? — запитує кріт. Тут, у темноті, його очі широко відкриті. І на ньому немає окулярів.

Я тяжко дихаю. Із роздряпаної щоки крапельками сочиться кров. Вечірня сукня перетворилася на шмаття.

— Що тобі потрібно? — запитує він ще раз. — Пам’ятаєш, ми говорили тобі: все, що попросиш, зробимо для тебе?

— Будь ласка, — мовлю я благально, — дайте мені у що-небудь переодягтися.

* * *

Усе місто під землею пронизано тунелями. Уздовж тунелів тягнуться труби, здебільшого мертві, порожні. Я сиджу в одній з таких труб, у руках два старих гайкових ключі. Я граю на трубі.

Труба тремтить, вібрує. Вібрація передається моїм рукам. Ніколи в житті, ні в кого у світі не було такого інструмента. Вибиваю ритм, він розтікається тунелями від труби до труби. Проникає в отвори, куди не дістатись людині. Углиб і вшир. Десь обсипаються з труб лусочки іржі. Десь сиплеться пісок, капає вода. Я граю.

У підземну залу, куди кріт привів мене, сходяться люди. Когось із них я бачила раніше. Когось бачу вперше. Усі вони знають моє ім’я.

— Лана прийшла до нас по допомогу, — каже Бан, хазяїн «Бан-Крутства». — Говори, Лано.

— Мені потрібно відбити моїх друзів, — кажу я. — Вони в СІНТі.

— Де?

— У тому місці, звідки відправляють пальне на Завод… Там повно поліції. Там усі контролери міста. Я не знаю, що робити!

Вони переглядаються. Вони теж не знають, що робити, але в цю мить при вході зчиняється шум. Розштовхуючи кротів, до мене проривається чоловік у розірваній на плечі сорочці.

— Римусе! — Я не вірю своїм очам. — Ти вцілів! Вони тебе не забрали!

Він обіймає мене. І мені, вперше за тривалий час, стає спокійно.

* * *

До світанку кілька годин. Синтетики сплять без задніх ніг, стомлені фальшивим Святом Енергії.

Ми з Римусом пробираємось на Зламану Вежу. На той хмарочос, який обвалився багато років тому, від якого залишився тільки пень. На те саме місце, де уперше відчула себе дикою. Де колись був клуб «Зірваний дах», зруйнований поліцією.

Прожектори розбито геть усі, і вітер розметав скалки. Ударну установку розібрано, стійку барменів перекинуто, на місці сідал теліпаються обірвані ланцюги. Зате в центрі майданчика й досі стоїть величезний барабан. Верхню деку присипано пилом і дрібним летючим сміттям.

— Пам’ятаєш, я казав тобі, що роздав свої барабани синтетикам? Барабани, бубни, усе, що дзвеніло й гриміло, все, що в мене було?

Я мовчу.

— Спробуй, — він простягає барабанні палички. — Якщо в тебе не вийде, не вийде ні в кого.

Я торкаюся верхньої деки важкою барабанною паличкою. Барабан гуде.

— Римусе, — запитую я. — А… навіщо? Чим вони нам допоможуть?

— Бий, — каже Римус.

Я тамую подих — і б’ю з усієї сили.

Злітає пилюка. Підстрибують піщинки. Підстрибують крихти й засохлі клапті картону. Злітають, зависаючи над декою, крапельки води, хочуть опуститись і не можуть, підкинуті новою вибуховою хвилею. Ще, ще, ще; я розмірено б’ю, помалу заражаючись спокійною впевненістю барабана, який бачив різне й багато чого ще пе-ре-жи-ве…

Тоді Римус кладе мені руку на плече. Я завмираю, а барабан усе ще гуде, і крізь це гудіння я чую барабанний бій у відповідь.

Перший барабан відзивається зовсім неподалік — десь на дахах п’ятиповерхівок. Він дзвінкий, високий і зухвалий, як голос хороброго підлітка. Далі відгукується інший, басовитий, відтак третій, глухуватий, і ритм — мій ритм — летить від одного до іншого, як відлуння. Як відблиск вогню. Як наказ.

По всьому місту. На півдні, на південному сході, на заході. На півночі. Барабани перегукуються, змінюючи, розвиваючи, передаючи один одному той самий ритм — мій ритм.

— Це мої барабани. — Римус усміхається в напівтемряві. — Ось бачиш, я мав рацію. Вони нам ще знадобляться.

* * *

Синтетики виходять на вулицю. Як після енергетичної години. Тільки немає ейфорії: обличчя бліді, нашорошені, майже не видно усмішок. Я придивляюсь і впізнаю бліду дівчину з кісками, і ще одну, чорноволосу, впізнаю молодих синтетиків, що зовсім недавно наважились відмовитися від манжети. Хтось на один день. Хтось назавжди. Серед знайомих облич миготять незнайомі: застиглі, стурбовані.

— Несіть усе залізне, що може звучати й гриміти, — наказую я. — У горах так закликають грім. А нам дуже потрібна гроза. Сьогодні. Зараз.