Слава ЗСУ!
знайди книгу для душі...
З кожнем днем король ставав похмурнішим. Еліза бачила це, але не розуміла чому.
Серце Елізи розривалося від жалю до братів. На королівський оксамит капали її гіркі сльози, і вони робилися блискучими діамантами, а люди бачили її багаті вбрання, заздрили королеві, бажали бути на її місці.
Тимчасом робота наближалась до кінця. Залишався один тільки панцир, але в неї знову не вистачило пряжі і не було жодної кропивники. Ще раз, це вже, напевне, востаннє, вона мусила піти на цвинтар і нарвати кропиви.
Вона з жахом думала про цю самотню мандрівку, про страшних відьом, але її бажання врятувати братів перемагало все.
Еліза пішла. Король з архієпіскопом стежили за нею. Вони бачили, як вона зникла за ворітьми цвинтаря; підійшовши ближче, вони помітили на могилах тих самих відьом, яких бачила й Еліза. Король у розпачі пішов додому. Тепер він не сумнівався, що серед них була й та, чия голова щодня схилялася на його груди. - Хай народ судить її! - сказав він. І народ присудив: «Спалити Елізу на вогнищі!» З чудових королівських зал Елізу перевезли в темне, вогке підземелля з ґратами, де свистів вітер крізь грати. Замість шовкових та оксамитних подушок їй кинули пучок кропиви, а замість ковдри - пекучі жорсткі панцирі. Але нічого милішого за це не було для неї, і Еліза знову взялася до роботи. Надворі вуличні хлопчаки співали про неї глузливі пісеньки, ніхто, ніхто не втішив її хоч би одним словом!
Надвечір Еліза раптом почула шум лебединих крил: це був її наймолодший брат. Він розшукав свою сестру. Еліза заридала голосно від радості, хоча й знала, що це, напевне, остання ніч у її житті. Але робота закінчувалася, і її брат був тут.
Прийшов архієпіскоп, щоб побути з нею останні години - так просив його король. Але вона похитала головою і поглядом та знаками попросила його вийти. У цю ніч вона мусила скінчити роботу, інакше все було б даремно, все: біль, сльози і безсонні ночі. Архієпіскоп пішов розгніваний, але бідна Еліза знала, що вона невинна, і продовжувала свою працю.
Маленькі мишки бігали по підлозі, вони збирали до її ніг розкидані стеблинки кропиви, щоб хоч чим-небудь допомогти, а дрізд сидів на ґратах вікна і співав цілу ніч так бадьоро, як міг, щоб Еліза не втратила своєї мужності.
Ще було темно. За годину до сходу сонця коло воріт палацу з'явилося одинадцять братів Елізи - вони вимагали, щоб їх провели до короля, їм відповіли, що це неможливо, була ще ніч, король спав, і його не можна будити. Вони просили, потім загрожували. Прийшла варта, а за нею і сам король вийшов дізнатися, що трапилося. Але в цю мить зійшло сонце, і брати зникли. Лише одинадцять диких лебедів літали над палацом.
Безліч народу линуло до місця страти. Усім хотілося подивитись, як палитимуть відьму. Стара шкапа тягла ганебну колісницю, на якій сиділа Еліза. На неї накинули плащ з грубого лантуха, її чудове волосся падало з плечей, щоки були смертельно бліді, губи щось тихо шепотіли, в той час, як пальці не зупиняючись плели зелену пряжу. Навіть по дорозі до своєї смерті вона не хотіла кинути роботу. Десять панцирів лежали готові, одинадцятий вона кінчала. Народ глузував з неї:
- Дивіться, дивіться на відьму, як вона бурмоче! А в руках у неї прокляте плетиво! Розірвати його на шматки!
І натовп обступив її з усіх боків, збираючися вирвати з рук панцир.
Раптом з'явилося одинадцять диких лебедів і сіли навколо неї на колісницю, махаючи дужими крилами. Натовп перелякано кинувся врозтіч.
- Це знак, що вона невинна! Вона невинна! - шепотіло багато людей. Але ніхто не наважувався сказати це голосно.
Ось уже кат хотів було схопити Елізу за руку. Та вона швидким рухом накинула одинадцять панцирів на лебедів. І враз замість лебедів встали перед усіма одинадцять прекрасних принців, тільки у наймолодшого замість однієї руки було лебедине крило: Еліза не встигла закінчити останнього панцира, у нього не вистачало рукава.
- Тепер я можу розмовляти,- вигукнула Еліза.- Я невинна!
І народ, побачивши це все, вклонився їй, а Еліза впала непритомною на руки братів, зломлена довгим напруженням сил, страхом та стражданням.
- Так, вона невинна,- сказав старший брат і розповів усе, як було. І поки він говорив - чудовий аромат ніби від безлічі троянд наповнив повітря. Це кожне поліно, заготовлене для вогнища, пустило коріння та паростки і перетворилося в великий високий кущ з червоними трояндами. Між ними, вгорі, з'явилася чарівна біла квітка. Вона блищала, як зірка.
Король зірвав цю квітку і приколов до грудей Елізи, і вона опам'яталася з щастям і миром на серці.
І всі дзвони дзвонили, і пташки зібралися великими зграями, і до королівського палацу рушив такий весільний похід, якого ще не бачив ніхто на світі.
