Слава ЗСУ!

Ми провели разом і наступного півдня. Марія водила мене на місце розкопок і довго пояснювала цінність віднайденого культурного шару, і що варто їм щось там знайти, як підтвердиться передбачення такого-то, про залежність чогось від чогось. Я слухав її і міркував: вчинила вона проти мене зле, чи ні, однак ми вже не такі, як раніше. Більше думаємо про те, наскільки необхідні одне одному, аніж насправді живемо цим почуттям. Закипала у мені ворожість супроти неї, бо добре знав:

сам себе обдурюю, почуваючись біля Марії безсторонньо-розсудливим, а вдома дні й ночі стануть мені ще гіршою мукою чекання, напружені нерви відлічуватимуть кожну хвилину, дні й безсонні ночі лишатимуть гіркий карб у серці.

Відтоді заполонило мене сум’яття. Воно достоту занапащало мене, щойно Марія вирушала в чергову експедицію. Не один раз бажав убити в собі почуття до неї, аніж так потерпати через нього.

Марія поверталася зі своїх мандрів спокійна і врівноважена, якби вийшла десь на годину з дому. Я удавав такого ж. Та за кілька днів долало мене роздратування проти нашого зовні пристойного співіснування. Виснажена в чеканні душа потребувала приязного слова й взаєморозуміння. Не дочекавшись їх, годен був нищити все між нами, аби не почуватися ошуканим жебраком.

Почалися у нас дрібні розмовки, далі й сварки. Інколи вони йшли смугою. Марія попервах плакала і нарікала, що плюндрую все наше добре. А я потаємно сподівався у такі хвилини: переймаючись власними переживаннями, збагне як то мені ведеться і чому стаю причепливим до неї. Варто лише їй збагнути! Але, марні надії, нічого такого не траплялося.

Так проминуло кілька літ. Поволі стосунки наші втихомирилися. Більше не діймав її. Не тому, що вгамувався, як могла уявляти, а просто зневірився наладнати між нами так, як бажалося й вірилося колись.

І все ж, здається, любив її, як і перше. Бо тільки-но Марія рушала в чергове відрядження, хоч трохи ласкавіше попрощавшись зі мною, – і мої муки розбурхувалися з новою силою. Не рятувало й відчуження, пестуване в собі місяцями.

Тобі, брате, може здатися дивною ця оповідь: не з самої ж любові до Марії складалося моє життя. І матимеш рацію – клопотів, турбот усіляких мав не менше за інших. Одначе, таким вродився, ніколи не переймався ними. Кар’єри не прагнув, гультяєм не був, нічим особливо не захоплювався, хіба що любив книжки і музику. Скажу: все на світі здавалося минущим, окрім того, що існувало в мені. Тільки воно й було справді чогось вартим.

Який лік вели всьому мої чуття, не знаю, та з віком не поблажливішим ставав до людей, їхньої недосконалості і вад, а вимогливішим. І хоч, сподіваюсь, ніде й нічим не виказав цього, але давно майже самотній – ні друзів, ні приятелів, котрі мали б мене, а я їх за свого. Та й забув, по-щирості, ті часи, коли це могло мене бентежити.

Інколи міркував: яким би став і чим повнилася моя доля, якби увірився Марії без останку, або навпаки - не в’язав так свою душу з нею? Лучалося, – жадав собі того чи того, та не судилося мені такої полегші. Марія не вписувалася у властиве моїй натурі ставлення до жінки – беззастережна відданість або цілковита байдужість. Сумнів був ключем нашого родинного щастя.

Довго все це тривало і став я поступово відчувати себе схожим на вигорілу оселю, в котрій не вціліло жодної з дорогих серцю пам’яток, лише невитравний присмак гіркоти.