Слава ЗСУ!

Про дисциплінарні стягнення говорити нічого. Було все, що буває в таких випадках, — і записи у щоденнику, і розмови в учительській, і зниження оцінок по поведінці.

Але кілька днів Лесик і Жора були героями на всю школу. Учні молодших класів дивилися на них, розкривши роти. А незнайомі старшокласники показували пальцями. Що ж до однокласників — то й говорити нічого. Агашкін позирав на них з неприхованою заздрістю, Леся Чорнобривець і Аліна Гончарук — з загадковою цікавістю, а трійця — з одвертою ворожістю. Коли хлопці розповіли про стару стінгазету, знайдену на горищі, всіх це дуже схвилювало, а Слава Коваленко сказав:

— Треба було б зайнятися цим. По лінії червоних слідопитів.

РОЗДІЛ XIII,

в якому пригоди в первісному світі продовжуються.

Яма. Погоня. «Хлопці!.. Та ви що?» Знову погоня.

«Неправда! При чому тут Агашкін?»

Лежимо ми, значить, на галявині, дрижаки хапаємо, переохолоджуємося.

Відчуваю, ще трохи — й буде мені фініш, кінець. Ні, більше не можу!

— Агашкін, — шепочу, — вставаймо й тікаймо.

— Давай, — киває він. Але перший не підхоплюється. Чекає. Бо першому, ясно, ризикованіше. Хто перший підхопиться, на того першого і стрибне шаблезубий з хащів.

«Ех, — думаю, — нема мого Жори. Жора б неодмінно перший підхопився». Я ж тебе знаю. Ти такий... Ну, добре-добре, не роби з себе великого скромника. Слухай далі.

«Ну, — думаю, — раз иема Жори, мушу я. Агашкіна не дочекаєшся». Хекнув я, підхопився. Агашкін за мною. І рвонули ми у хащі. Біжимо, ніг під собою не чуємо. Я перший. Агашкін за мною.

Не знаю, як я відчув небезпеку. То, мабуть, ноги в мене такі розумні. До голови ще не дійшло, а ноги враз стали як укопані на самісінькому краю глибочезного ямиська.

Агашкін з розгону трохи мене туди не штовхнув. Я аж присів, щоб не впасти.

Дивимося, а на дні ямиська трійця наших знайомих мавп — Довгий, Злюкін і Малявка.

Метушаться, стрибають, а вискочити не можуть. Стіни ямиська стрімкі й голі, нема за що вхопитися. І всі троє жалібно так по-мавпячому: «У-у.. У-у... У-у...»

Мабуть, тікаючи від шаблезубого. вгналися зопалу і тепер ні туди ні сюди.

Звідки взялася у лісі та яма — хто його зна. Може, то первісні мисливці для мамонта викопали. Або для ведмедя печерного. Навіть картина ж така є в Історичному музеї — мамонт у ямі лежить, а первісні мисливці в нього каміння кидають.

Що б там не було, а факт лишався фактом — перед нами яма, а в ямі трійця. І так вони жалібно укають, так безпомічно підстрибують.

Перезирнулися ми з Агашкіним. Бачу в очах його сумнів. Та й мені самому в серці щось ворухнулося. Все-таки однокласники. Хоч і мавпи.

А що робити? Як їх звідти витягти? Яма глибочезна, метрів п'ять, а то й шість. Руку не простягнеш.

Ех, коли б ти був — щось би придумав. Ти ж у нас на це майстер, технічний геиій. А ми з Агашкіним — я черевик, він другий. Два чоботи пара.

Позітхали ми, позітхали край ями, аж чуємо — у хащах якийсь підозрілий рух.

Ну, думаєм, все! Шаблезубий!

Кинулися ми навтіки... Але... Якщо міряти сили відрами чи каністрами, як шофери бензни, то в нас у баках лишилося менше ніж на денці. Ще кілька метрів — і мотори наші чмихнуть востаннє, й колеса стануть. Чую — позаду щось сопе, — доганяє. Потім чую — хрипить. Він, шаблезубий! І обернутися страшно.

— Агашкін, — кричу, — прощай!

— Прощай, Лесику! Прощай! — це він мені.

Бензин мій кінчився, мотор чмихнув. Упав я на землю, потилицю руками накрив.

Усе! Завмер. Чекаю. А в голові тільки одне:

«За що ж він мене спершу вхопить своїми шаблями — за ногу?.. За руку?.. За спину?»

— Хлопці! Та ви що — подуріли? Це ж я! Жора! — І голос такий хриплий — ну, абсолютно не твій голос.

«Але ж тигри шаблезубі людськими голосами не говорять», — думаю.

Повертаю голову. Тю! Справді ти. Брудний, замурзаний... Але ти! Власною персоною.

— Агашкін! — кричу. — Це справді він! Жора. Наш Жора Комп'ютер!

Агашкін голову підвів. Усміхається:

— А я давно зрозумів. Тільки придурювався. Щоб вас розіграти.

Ну, Агашкін! Навіть тут грає п'єсу. Ну, та хай йому грець!

Головне, що ти, ти знову разом з нами. Така мене радість шалена охопила — переказати не можу.

— Як же ти нас знайшов? Де ж ти був? Де тебе носило?

— Та ото ж закрутило мене в тому яру, потягло, я й попрощатися з вами не встиг. Крутило, крутило, а тоді — хряп! — на якийсь камінь велетенський. Зачепився я там, тримаюсь.

— О! — кажу. — Так ми ж той камінь бачили. Ми ж тебе гукали.