Слава ЗСУ!

знайди книгу для душі...

Читай онлайн! Читай онлайн українською безкоштовно > Книги > Доктор Сон

— Іди, — сказала їй Роза.

Сарі пішла, не промовивши й слова. Крізь широке лобове вікно «ЕрфКрузера» Роза дивилася, як Сарі боса дріботить назад до «Баундера», який вона була ділила зі Зміїним Жалом.

«Та дівчина».

Замість того, щоб тікати й ховатися, це суче дівчисько дзвонить по телефону. Оце так цинічне нахабство. Її власна ідея? Якось важко в таке повірити, чи не так?

— Що ти таке робив, що о такій ранній порі приперся до кухні?

— Я не міг заснути.

Вона обернулась до нього. Звичайний високий літній дядько з рідіючим волоссям, у біфокальних окулярах, що зависли на кінчику носа. Якийсь мугир міг би впродовж року зустрічати його щодня на вулиці, не помічаючи, але він був не без деяких здібностей. Пол не мав присипального таланту Зміїного Жала чи локаційного таланту покійного Діда Фліка, але він був порядним переконувачем. Якби йому довелося запропонувати мугирю дати ляпаса по обличчю власній дружині — чи, скажімо, якомусь незнайомцю, — означене обличчя дістало б ляпаса, і то негайно. Кожен з Правдивих мав якісь власні маленькі здібності; так вони й співіснували.

— Покажи-но мені свої руки, Поле.

Він зітхнув і підкотив собі рукави халату й піжами аж до зморшкуватих ліктів. На руках були червоні плямки.

— Коли тебе обсипало?

— Пару перших побачив учора вдень.

— Температура?

— Йо. Трохи.

Вона задивилася в його чесні, довірливі очі й відчула бажання його обняти. Дехто втік, але Довгий Пол залишився. Як і більшість, зрештою. Безперечно, їх достатньо, аби подбати про те суче дівчисько, якщо вона дійсно така дурепа, щоб об’явитися тут власною персоною. Але ж це цілком можливо. Яка дівчина в тринадцять років не була дурепою?

— З тобою все буде добре, — промовила вона.

Він знову зітхнув.

— Сподіваюся. Якщо ні, все одно це були збіса добрі гони.

— Не треба таких балачок. З усіма, хто залишились, все буде гаразд. Це моя обіцянка, а я виконую свої обіцянки. А тепер ходімо, послухаємо, що нового бажає нам розказати наша маленька подружка з Нью-Гемпширу.


3

Менш ніж за хвилину після того, як Роза всілася в крісло поряд із великим пластиковим барабаном для розігрування номерів бінго (з вичахаючою чашкою кави поруч себе), таксофон у «Лоджі» вибухнув характерним для двадцятого сторіччя брязкотом, від якого вона аж здригнулася. Вона дозволила йому продзвонити двічі, перш ніж зняти слухавку з її важеля і промовити у найстатечнішій зі своїх тональностей:

— Алло, милочко. Знаєш, ти могла б звернутися до мене просто в розум. Це зекономило б тобі витрати на дальній міжміський дзвінок.

Пропозиція, на яку цьому сучому дівчиську було б вельми нерозумним відгукнутися. Абра Стоун не була єдиною, хто вмів розставляти пастки.

— Я їду по тебе, — сказала дівчина. Цей її голос був таким юним, таким свіжим! Роза подумала про весь той поживний дух, що надійде з цією свіжістю, і відчула, як жадібність здіймається в ній, немов невгамована спрага.

— Ти вже це казала. А ти певна, що насправді хочеш це зробити, милочко?

— Ти будеш на місці, якщо я це зроблю? Чи тільки твої видресирувані пацючки?

Розу пробрало дрожем роздратування. Це зайве, але ж вона ніколи не була вранішньою особистістю.

— Чому б мені не бути, милочко? — вона продовжувала говорити спокійним голосом і трішки поблажливо — голосом матері (чи то як вона собі це уявляла, бо ніколи нею не була), яка розмовляє зі схильною до істерики малою дитиною.

— Бо ти боягузка.

— Цікаво мені знати, на чому засновується це твоє припущення, — сказала Роза. Тон у неї залишався тим самим — поблажливим, злегка здивованим, — але рука її міцніше стиснула слухавку, сильніше притиснувши її до вуха. — Ти ніколи зі мною не бачилася.

— Авжеж, бачилася. У себе в голові, і погнала тебе так, що ти тікала з підібганим хвостом. А ще ти вбиваєш дітей. Тільки боягузи вбивають дітей.

«Не треба тобі виправдовуватися перед дитиною, — наказала вона собі. — Тим більше, перед мугиркою».

Але тут же почула, як сама промовляє:

— Ти нічого про нас не знаєш. Хто ми такі, і що ми мусимо робити заради того, щоб вижити.

— Всього лише плем’я боягузів, ось хто ви такі, — оголосило це суче дівчисько. — Ви думаєте про себе, що ви такі талановиті й такі сильні, але єдине, у чому ви дійсно вдатні, це жерти і жити довгим життям. Ви — як ті гієни. Ви вбиваєте слабких, а потім втікаєте. Боягузи.

Зневага в її голосі була неначе кислота для Розиного вуха.

Попередня
-= 187 =-
Наступна
Коментувати тут.

Ваш коментар буде першим!