Слава ЗСУ!

знайди книгу для душі...

Читай онлайн! Читай онлайн українською безкоштовно > Книги > Дон Кіхот

Дон Кіхот дійшов цього найпатетичнішого місця своєї промови, аж тут корчмарівна почала пошепки кликати його:

— Ідіть сюди, мій сеньйоре, благаю вашу милість.

Почувши її голос, Дон Кіхот повернув голову і при місяці побачив, що його кличуть із віконця на сіннику, яке видалося йому справжнім вікном, та ще й із визолоченими ґратами, як і личить у такому розкішному замку. Одразу ж його хвороблива уява підказала йому, що вродлива донька володаря замку закохалася в нього і добивається його прихильності. З такими думками він, щоб не бути нечемним і невдячним, повернув Росінанта, під’їхав до віконця, де стояли дівчата, і сказав:

— Мене жаль бере, прекрасна сеньйоро, що ви повернули своє кохання туди, де воно не може знайти відповіді, гідної ваших великих чеснот і вроди. Але вам не слід винуватити нещасного мандрівного рицаря, серце якого не дозволяє йому підпасти під владу будь-кого іншого, крім тієї, що цілком опанувала його душу з того моменту, як його очі побачили її вперше. Простіть мені, сеньйоро, ідіть до своїх покоїв і не пробуйте більше похитнути моє чуття своїми бажаннями, щоб я не виявив більшої нечемності. А коли ви зі свого кохання до мене зажадаєте чогось іншого, ніж взаємне кохання, то скажіть, і присягаюся моїм відсутнім ніжним ворогом — я зараз же задовольню ваше бажання, хоч би ви просили пасма волосся Медузи, що, як відомо, складається з гадюк, або сонячного проміння в пляшці.

— Такого моїй пані не потрібно, сеньйоре рицарю, — відказала Маріторнес.

— Так що ж потрібно вашій пані, розумна дуеньє? — спитав Дон Кіхот.

— Тільки одну вашу прекрасну руку, щоб задовольнити те чуття, що привело її до цього вікна з небезпекою для честі, бо, коли б її батько довідався про це, він щонайменш одрізав би їй вуха.

— Хотів би я це побачити, — сказав Дон Кіхот. — Але хай батько її бережеться, якщо не хоче вмерти так прикро, як ніхто з тих батьків, що сміли торкнутись ніжного тіла евоєї закоханої дочки.

Маріторнес, збагнувши, що Дон Кіхот згодиться подати руку, миттю збігала до стайні, взяла там оброть Пансового осла і вернулась до віконця якраз тоді, коли Дон Кіхот, ставши ногами на сідло, щоб дістати до ґрат і подати руку закоханій дівчині, казав:

— Нате, сеньйоро, цю руку чи, краще сказати, цей бич для лиходіїв усього світу. Нате, кажу, те, чого не торкалась іще жодна жінка і навіть та, що володіє всім моїм тілом. Я даю вам її не для поцілунків, а щоб ви могли глянути на сплетіння нервів на ній, на її м’язи, на широчінь та велике число її жил і зрозуміти, яка могутня мусить бути рука, у якої така п’ясть.

— Зараз ми це побачимо, — сказала Маріторнес і, запетлювавши оброть, кинула її Дон Кіхотові на руку, а потім міцно прив’язала другий кінець оброті до засува на дверях. Дон Кіхот, почувши на своїй руці тверду оброть, сказав:

— Ваша милість, здається, не голубить, а дере мою руку. А рука ж не винна за те зло, що вчинила вам моя воля. Не можна мститися над

такою маленькою частиною за горе, якому причина — все тіло, і той, хто вірно кохає, ніколи так люто не мсти-ться.

Але всі ці міркування Дон Кіхота ніхто не слухав, бо Маріторнес, прив’язавши його, утекла разом із корчмарів-ною, і обидві, регочучи, покинули нашого рицаря в такому становищі, з якого він ніяк не міг сам звільнитися.

Як уже сказано, він стояв на Росінанті, просунувши у віконце руку, прив’язану оброттю до засува, і жахався в душі, що Росінант зрушить із місця. І справді, коли б Росінант рушив хоч на крок, наш рицар повиснув би на руці; тим-то він і боявся ворухнутись, покладаючи всю надію на терпіння і спокій коня, який, гадав він, може простояти так ціле століття. Нарешті, побачивши, що його прив’язано і що дами пішли, Дон Кіхот вирішив, що все це — чарування.

Отже, він почав клясти себе за свою легковажність та необачність, бо вдруге опинився в замку, де йому так не пощастило раніше. Йому ж було відомо з рицарських книжок, що, зазнавши поразки в якій-небудь пригоді, мандрівний рицар повинен мати це за ознаку того, що пригоду призначено не для нього, а для якогось іншого рицаря, і не пробувати шастя знову. Пригадуючи це, він увесь час намагався витягти руку з петлі, але її прив’язали так добре, що всі спроби його були марні. Щоправда, він тяг руку досить обережно, боячись, щоб Росінант не зрушив із місця, і через це, хоч як хотілося йому сісти на сідло, мусив або стояти на нім, або відірвати собі руку. Він то хотів мати Амадісо-вого меча, над яким не мали сили ніякі чари, то кляв свою недолю, то згадував Дульсінею То-боську, то гукав свого вірного зброєносця, який, простягтись на сідлі, спав міцним сном і не цікавився навіть рідною матір’ю. Він просив допомоги і в мудреців Лірганда та Алкіфа, волав до своєї доброї приятельки Урганди і, кінець кінцем, почав ревти, як віл, гадаючи, що його зачаровано назавжди і що ці муки ніколи не кінчаться. Такі гадки стверджувало ще й те, що Ро-сінант не рушив ні на палець, і Дон Кіхот не мав уже ніякого сумніву, що йому призначено стояти так на коні без їжі, без пиття й без сну, аж поки припиниться ворожа йому діяльність зірок або поки якийсь учений чарівник здійме з нього ці чари. Та він помилявся, бо на світанку до воріт корчми під’їхало четверо вершників, добре вдягнених та озброєних, із рушницями коло сідельних лук, і стали щосили стукати, щоб їм відчинили.

Попередня
-= 58 =-
Наступна
Коментувати тут.

Ваш коментар буде першим!