Слава ЗСУ!

Повісивши на скляні двері табличку «перерва на обід», начальник філії вийняв з шафи папку, в якій нібито знаходилося синє море і білий пароплав, і, ляснувши по ній долонею, сказав:

— Ось над чим працюватиме наша контора. Зараз удій «справі» ще немає жодного аркуша, та ми знайдемо кінці, хоч би для цього довелося відрядити Паніковського і Балаганова по слідчі матеріали в каракумські піски чи кудись у Кременчук.

В цю хвилину ручка на дверях контори засіпалася. За склом тупцював старий у заштопаній білими нитками панамі і в широкому чесучевому піджаку, з-під якого виднілася пікейна жилетка. Старий витягував курячу шию і прикладав до скла величезне вухо.

— Зачинено, зачинено, — поспіхом викрикнув Остап. — Заготівлю копит тимчасово припинено.

Та старий продовжував робити руками якісь знаки. Коли б Остап не впустив старого біложилетника, то, можливо, магістральна лінія роману пішла б в іншому напрямку й ніколи не сталися б ті дивовижні події, в яких довелося брати участь і великому комбінатору, і його дратівливому кур'єрові, і безтурботному уповноваженому в справі заготівлі копит, і ще багатьом людям, зокрема і одному східному мудрецеві, внучці старого ребусника, знаменитому громадському діячеві, начальникові «Геркулеса», а також великій кількості радянських і іноземних громадян.

Але Остап відчинив двері. Старий, жалібно посміхаючись, пішов за бар'єр і сів на стілець. Він заплющив очі і мовчки просидів на стільці хвилин п'ять. Чути було лише висвисти, які час від часу подавав його блідий ніс.

Коли співробітники контори вирішили, що відвідувач вже ніколи не заговорить і стали радитись, як зручніше винести його тіло на вулицю, старий розплющив коричневі повіки і ледь чутно сказав:

— Моє прізвище — Фунт. Фунт.

— І це, на ваш погляд, досить для того, щоб вриватися в установу, зачинену на обід? — весело сказав Бендер.

— От ви смієтесь, — відповів старий, — а моє прізвище — Фунт. Мені дев'яносто років.

— Що ж вам потрібно? — запитав Остап, починаючи втрачати терпіння.

Але тут громадянин Фунт знову змовк і мовчав досить-таки довго.

— У вас контора, — сказав він нарешті.

— Так, так, контора, — підбадьорив його Остап. — Далі, далі. Але старий лише погладжував себе рукою по коліну. — Ви бачите на мені ці штани? — промовив він після тривалого мовчання. — Це великодні штани. Раніш я їх одягав тільки на паску, а тепер ношу їх щодня.

І незважаючи на те, що Паніковський ляснув його по спині, щоб слова вилітали, не затримуючись, Фунт знову затих. Слова він вимовляв швидко, але поміж реченнями робив паузи, які тривали часом до трьох хвилин. Для людей, що не звикли до цієї особливості Фунта, розмова з ним була нестерпна. Остап уже збирався взяти Фунта за накрохмалений нашийник і показати йому путь-дорогу, коли старий знову розтулив рота. Подальша розмова стала такою цікавою, що Остапові довелося примиритися з манерою Фунта розмовляти.

— Вам не потрібний голова? — запитав Фунт.

— Який голова? — вигукнув Бендер.

— Офіціальний. Одне слово, головний в установі.

— Я сам тут головний.

— Отже, ви маєте намір відсиджувати самі? Так би й сказали одразу. Навіщо ж морочити мені голову цілих дві години.

Старий у великодніх штанях розсердився, але паузи між реченнями не зменшувалися.

— Я — Фунт, — повторив він з особливим почуттям, — мені дев'яносто років. Я все життя відсиджував за когось. Такий мій фах — страждати за інших.

— А-а… То ви підставна особа?

— Так, — сказав старий, похитуючи з почуттям власної гідності головою. — Я зіцголова. Я завжди сидів. Я сидів за часів Олександра Другого «Освободителя», сидів за Олександра Третього «Миротворця», і за Миколи Другого «кривавого».

І старий поволі загинав пальці, перераховуючи царів.

— І в часи Керенського я теж сидів. За воєнного комунізму я, правда, не сидів зовсім. Зникла чиста комерція, не було роботи. Та зате як я сидів за непу! Як я сидів за непу! Це були кращі роки мого життя! За чотири роки я був на волі не більше трьох місяців. Я віддав заміж онучку, Голконду Овсіївну, і дав за неї концертне фортепіано, срібну пташку і вісімдесят карбованців золотими десятками. Де це все? Де приватний капітал? Де перше товариство взаємного кредиту? Де, я вас питаю, друге товариство взаємного кредиту? Де товариство на віру? Де акціонерні компанії зі змішаним капіталом? Де це все? Неподобство!

Ця коротка промова продовжувалась порівняно недовго — півгодини. Слухаючи Фунта, Паніковський розчулився. Він одвів Балаганова вбік і з повагою зашепотів:

— Одразу видно людину з колишніх часів. Таких тепер вже немає і скоро зовсім не буде.