Слава ЗСУ!

знайди книгу для душі...

Читай онлайн! Читай онлайн українською безкоштовно > Книги > Дванадцять стільців. Золоте теля

— Феміді! — сказав молодий чоловік, сердечно потискуючи Остапову руку.

— Бендер-Задунайський, — грубо відповів великий комбінатор, враз збагнувши, що він спізнився на свято кохання і що шкарпетки з подвійною п'яткою — це не просто продукція якоїсь там кооперативної артілі псевдоінвалідів, а певний символ щасливого шлюбу, узаконеного загсом.

— Як! Хіба ви ще й Задунайський? — весело запитала Зося.

— Так. Задунайський. Адже ви теж уже не лише Синицька? Судячи по шкарпетках…

— Я — Синицька-Феміді.

— Вже двадцять сім днів, — зауважив молодий чоловік, потираючи руки.

— Мені подобається ваш чоловік, — сказав лицар, у якого відняли спадщину.

— Мені самій подобається, — запально відповіла Зося. Поки молоде подружжя їло флотський борщ, високо підносячи ложки і перезираючись, Остап невдоволено, скоса поглядав на культплакати, розвішані по стінах. На одному було написано: «Не займайтесь під час їди розмовами. Це заважає природному виділенню шлункового соку». Другий плакат був написаний віршем: «Фруктові води несуть нам вуглеводи». Робити було нічого. Треба було йти, але заважала якась несподівана соромливість, яка прийшла бозна-звідкіль.

— У цьому флотському борщі, — напружено промовив Остап, — плавають уламки розбитих кораблів. Подружжя Феміді добродушно засміялося.

— А ви, власне, по якій лінії працюєте? — запитав молодого чоловіка Остап.

— А я, власне, секретар ізоколективу залізничних художників, — відповів Феміді.

Великий комбінатор поволі підводився.

— Ах, представник колективу! Цього й треба було чекати! Проте не буду займати вас розмовами. Це заважатиме природному виділенню шлункового соку, такого необхідного для здоров'я.

Він пішов, не попрощавшись, просуваючись до виходу навпростець.

— Викрали дівчину! — бурмотів він на вулиці.—Прямо з стійла вивели. Феміди! Немезіди! Представник колективу Феміді викрав у одноосібника-мільйонера!

І тут з приголомшливою ясністю і чистотою Бендер згадав, що ніякого мільйона в нього уже немає. Цю страшну думку він уже додумував біжучи, розгортаючи руками перехожих, як плавець воду, змагаючись за побиття світового рекорду.

— Теж мені, апостол Павло знайшовся, — шепотів він, переплигуючи через клумби міського саду. — Безсрібник, с-сучий син! Меноніт проклятий, адвентист сьомого дня! Дурень! Йолоп! Якщо вони вже відправили пакунок — повішусь! Вбивати таких толстовців!

Послизнувшись двічі на кахельній підлозі поштамту, великий комбінатор підбіг до віконця. Тут стояла невелика, але сувора і мовчазна черга. Остап зопалу просунув голову у віконце, та громадянин, що стояв першим у черзі, нервово підняв гострі лікті й відтиснув нахабу назад. Другий громадянин, як заводний, теж підняв лікті, і великий комбінатор опинився трохи ще далі від завітного віконця. Лікті при абсолютній тиші піднімались доти, поки зухвалий не опинився на своєму законному місці — у хвості черги.

— Мені лише… — почав Остап.

Та далі він не продовжував. Це нічого б не дало. Черга, сіра, камінна, була незламна, як грецька фаланга. Кожний знав своє місце і готовий був померти за свої малесенькі права.

Лише через сорок п'ять хвилин Остап зміг просунути голову у поштове віконце. Він азартно почав вимагати свій пакунок назад. Службовець байдуже повернув Остапові квитанцію.

— Товаришу, ми пакунків не повертаємо.

— Як! Вже відправили? — запитав великий комбінатор тремтячим голосом. — Я лише годину тому здав!

— Товаришу, ми пакунків назад не повертаємо, — повторив поштовий службовець.

— Але ж це мій пакунок, — сказав Остап запобігливо, — розумієте, мій. Я його відправив, я його хочу повернути назад. Розумієте, забув вкласти банку варення… З райських яблук. Дуже вас прошу. Дядя страшенно образиться. Розумієте…

— Товаришу, ми пакунків назад не повертаємо. Остап озирнувся, шукаючи допомоги, підтримки. Позад нього стояла черга, мовчазна і сувора, яка знала всі правила, зокрема і те, що пакунки назад не видаються.

— Вкласти баночку, — белькотав Остап, — райські яблучка.

— Товаришу, баночку відправте окремим пакунком, — порадив службовець трохи ласкавіше. — Нічого з вашим дядьком не станеться.

— Ви не знаєте мого дядька! — запально сказав Остап. — І потім, я бідний студент, у мене немає грошей. Прошу вас як людину…

— Ось бачте, товаришу, — сказав поштовик плаксиво, — там лежать три тонни пакунків. Де його шукати?

Але тут великий комбінатор почав верзти таку жалібну нісенітницю, що робітник зв'язку пішов до другого залу шукати пакунок бідного студента. Черга, яка до цього часу мовчала, зняла галас. Великого комбінатора розносили за його незнання поштових законів, а одна громадянка в запалі навіть вщипнула його.

Попередня
-= 250 =-
Наступна
Коментувати тут.

Ваш коментар буде першим!