Слава ЗСУ!
знайди книгу для душі...
З берега на тиражний пароплав люто дивився великий комбінатор.
Новий вибух криків долинув до вух концесіонерів.
— Чому ж ви мені раніш не сказали?! — кричав член комісії.
— Звідки ж я міг знати, що він захворіє.
— Це чортзна-що! Тоді їдьте до Працмису[6] і вимагайте, щоб нам екстрено відрядили художника.
— Куди ж я поїду? Уже шоста година. Працмис давно закритий. Та й пароплав через півгодини йде.
— Тоді будете самі малювати. Якщо ви взяли на себе відповідальність за оздоблення пароплава, будь ласка, віддувайтесь як хчете.
Остап уже біг східцями, розштовхуючи ліктями крючників, панночок і просто цікавих. На вході його затримали:
— Перепустку!
— Товаришу! — закричав Бендер. — Ви! Ви! Товстенький! Котрому художник потрібен!
Через п'ять хвилин великий комбінатор сидів у білій каюті товстенького завідувача господарства плавучого тиражу і домовлявся про умови роботи.
— Отже, товаришу, — говорив товстунець, — нам од вас потрібно от що: зробити художні плакати, написи і закінчити транспарант. Наш художник почав його робити і захворів. Ми його залишили тут у лікарні. Ну, і, звичайно, загальний догляд за художньою частиною. Можете ви це взяти на себе? До того ж попереджаю — роботи багато.
— Так, я можу це взяти на себе. Мені доводилося виконувати таку роботу.
— І ви можете зараз же з нами їхати?
— Це буде важкувато, але я постараюсь.
Велика і важка гора спала з плечей завідувача господарства. Відчуваючи дитячу легкість, товстунець дивився на нового художника променистим поглядом.
— Ваші умови? — запитав зухвало Остап. — Майте на увазі, я не похоронна контора.
— Умови відрядні. За розцінками Працмису.
— Остап поморщився, що нелегко було йому зробити.
— Але, крім того, ще безплатний стіл, — поквапно додав товстунець, — і окрема каюта.
— Ну, гаразд, — сказав Остап зітхнувши, — згода. Але зо мною ще хлопчик, асистент.
— От про хлопця нічого я не знаю. На хлопця кредиту нема. Своїм коштом — будь ласка. Хай живе у вашій каюті.
— Ну, нехай по-вашому. Хлопчик у мене моторний. Звик до спартанських умов.
Остап дістав перепустку на себе і на моторного хлопчика, поклав у кишеню ключ од каюти і вийшов на гарячу палубу. Він відчував чимале задоволення від доторку до ключа. Це трапилось уперше на його бурхливому віку. Ключ і квартира були. Не було тільки грошей. Але вони лежали тут же, поряд, у стільцях. Великий комбінатор, заклавши руки в кишені, гуляв вздовж борта, не помічаючи на березі постаті Вороб'янінова.
Іполит Матвійович спочатку давав знаки мовчки, а потім навіть насмілився попискувати. Але Бендер був глухий. Повернувшись спиною до голови концесії, він уважно стежив за процедурою спускання гідравлічного преса в трюм.
Ішли останні приготування до відчалу. Агафія Тихонівна, вона ж і Мура, постукуючи ніжками, бігала із своєї каюти на корму, дивилася на воду, голосно ділилася своїм захопленням з віртуозом-балалаєчником і всім цим сіяла замішання поміж лав шановних діячів тиражного підприємства.
Пароплав дав другий гудок. Від страшних звуків зсунулися хмари. Сонце взялося багрянцем і впало за обрій. У верхньому місті засвітилися лампи і ліхтарі. З ринку в Почаївськім яру долинули хрипи грамофонів, що змагалися перед останніми покупцями. Оглушений і самітний, Іполит Матвійович щось кричав, але його не було чути. Брязкіт лебідки покривав усі інші звуки.
Остап Бендер полюбляв ефекти. Тільки перед третім гудком, коли в Іполита Матвійовича уже не було сумніву, що його кинуто напризволяще, Остап помітив свого партнера:
— Що ж ви стоїте, як засватаний? Я думав, що ви вже давно на пароплаві. Зараз східні знімають! Біжіть мерщій! Пропустіть цього громадянина! От перепустка.
Іполит Матвійович, мало не плачучи, вибіг на пароплав.
— Так оце ваш хлопчик? — запитав завгосп підозріло.
— Хлопчик, — сказав Остап, — хіба поганий? Хто скаже, що це дівчинка, нехай перший кине в мене камінь!
Товстунець похмуро одійшов.
— Ну, Кисо, — зауважив Остап, — доведеться зранку сісти за роботу. Сподіваюся, ви зможете розводити фарби. А потім от що: я — художник, закінчив ВХУТЕМАС[7], а ви — мій помічник. Коли ви думаєте, що це не так, то мерщій біжіть назад, на берег.
Чорно-зелена піна вирвалася з-під корми. Пароплав здригнув, сплеснули мідні тарілки, флейти, корнети, тромбони і баси засурмили чудовий марш, і місто, повертаючись і балансуючи, перекочувало на лівий берег. Пойнятий дрожем, пароплав вийшов на течію і швидко побіг у темряву. Позаду гойдалися зорі, лампи і портові різнокольорові знаки. За хвилину пароплав одійшов так далеко, що міські вогні видавалися застиглим на місці ракетним порошком.
