Слава ЗСУ!

— Ну, чіткого розкладу тут і бути не може. Все це спецрейси і… — Він узяв зі столу візитівку й простяг мені. — Але ви можете тримати зі мною зв’язок.

— Дякую, мосьє Пелен. Тут можна взяти таксі?

— Без проблем. Та тут усі живуть як і жили. Навіть там, серед війни, цивільне життя триває. І залпи на честь весільних гулянь можна переплутати з бойовими…

— Ви там були? — гостро спитав я.

— О, ледь не забув, я ще винен вам сувенір, — ухилившись од відповіді, він підійшов до дверей і причинив їх на замок. Потім дістав із шухляди «сувенір», який майже сховався в його долоні.

— Це остання новинка від «Сміт і Вессон», сорок третя модель. Офіційно він призначений для мисливців і рибалок, але вже зарекомендував себе і в серйозних справах.

Далебі, це була красива іграшка, виготовлена з алюмінію, дерева й сталі, яка важила не більше як триста грамів. Барабан револьвера вміщував вісім набоїв 0,22 калібру — для «серйозних справ» це, звичайно, ніщо, а для деяких ігор цілком підходяща річ.

— Для самозахисту, — всміхнувся Пелен. — Нам це належить за службовим обов’язком, тож будьте спокійні.

Якби він дав мені замість цього мисливсько-шпигунського пугача «парабелума» чи бодай австрійського «ґлока», то я почувався б іще спокійніше.

— У мене, мосьє Пелен, немає органу хвилювання, — я подивився на нього з таким багатозначним натяком, що він опустив голову й потягся до пляшки.

— Merci, мені вже пора. — Я підвівся і взяв саквояж, який щойно поважчав на триста грамів.

Пелен ще раз винувато розвів руками:

— À la bonne heure![7]

Біля входу до аеровокзалу огиналася п’яна солдатня у літніх панамах і розхристаних до пупа бронзово-зелених блузах, на їхніх плечах теліпалися короткі «акаеми», і я нітрохи не сумнівався, що зараз котрийсь із них стрельне в мене цигарку, а коли почув оте оскомно знайоме «Дай закурить!» — дістав коробку «Gitanes» і, щоб копар[8] не ліз у неї брудними нігтями, сам витяг сиґарету.

— А можна двє? — дихнув він на мене скислою в шлунку горілкою.

— А ти вмієш переганяти воду з калюжі в калюжу? — спитав я.

— Чаво-о-о?

— Таво, — я дав йому ще одну сиґарету.

— А зажигалку можна?

— Зараз модно припалювати сірниками, — сказав я. — Ти знаєш, що в Парижі тепер усі користуються лише сірниками?

— Чаво-о-о?

— Закушувати треба. І бажано українською тушонкою.

Я повагом рушив до стоянки таксі з прицілом на приватне авто. Назустріч вискочило кілька водіїв, кожен хотів перехопити цього крутого подорожанина, й вони закудикали всі в один голос, та я, наче глухий, мовчки підійшов до червоної «шістки» і, кинувши на заднє сидіння саквояж, усівся поруч із водієм, який щойно скочив у машину.

— Куди? — спитав він, уже переходячи на четверту.

— До міста. А якщо зможеш, то й далі.

— Далі — це куди?

— В Кизляр.

— В Кизляр? — він повернув до мене своє носате, гостре, як сокира, обличчя. — А ти хоч знаєш, де той Кизляр?