Слава ЗСУ!

Ото вже сміху буде! Але мені стало непереливки, коли Ламбада вигукнув «Кришка!» і зменшив швидкість, бо хоч то був сиґнал причинити віко, проте «кришка!» прозвучала для мене як «амба!» чи навіть «амінь!» Я щільно притяг на себе віко, склав руки на грудях і, заплющивши очі, нагострив вуха.

«Таблетка» зупинилася. Ламбада вийшов з машини і про щось гомонів із солдатами (думаю, що в них теж був якийсь інтерес до Ламбади, наприклад, стосовно «травички»), аж раптом відчинилися задні двері «таблетки» і хтось запитав:

— Чоловік чи жінка?

— Мужик, — сказав Ламбада. — Росіянин.

— Ану відкрий!

Я затамував подих.

— Ні, я боюся покійників. А раптом він оживе, — сказав Ламбада і голосно засміявся. — Краще відкривай уже сам.

Потім він розповів, що копар справді потягся рукою до віка, але в останній момент передумав. Адже, якби покійник виявився живим, то міг би сипнути автоматною чергою.

— Навіщо йому зайві клопоти, правда ж? — сміявся до мене Ламбада, а я за всю дорогу вперше попросив у нього дозволу закурити в труні. І це теж було чорті-й-що: лежить собі в домовині покійничок, посмоктує цигарку, тільки й того, що не попльовує в стелю.

— Може, кави? — спитав Ламбада.

— Я не проти.

— А бабу хочеш?

— Це взагалі був би клас.

— Таку, знаєш, кістляву, з косою, — сказав Ламбада. — Оту, яка ще нікому не відмовила.

Я чекав, що він зарегоче, проте Ламбада примовк і мовчав доти, поки, нарешті, дозволив мені вилізти з домовини.

— Це вже наша територія, — сказав він. — Виходь, розімни кістки.

Ми стояли в неглибокій ущелині серед невисоких гір, укритих мішаним лісом. Дерева вже прихопила перша легенька зелень, і їй голосно раділи пташки. А туди далі перед нами тяглася смарагдова, трохи хвиляста долина, яку перетинала навпіл рівнесенька смужка сухого очерету. Очевидно, він поріс уздовж арика.

Це перше весняне пробудження Ламбада розумів по-своєму.

— Копарі відійшли, і повернулися птахи, — сказав він.

Коли ми рушили далі, я вже сидів поруч з Ламбадою. Ґрунтова дорога через долину привела нас до покинутої ферми, неподалік якої над ариком вився димок.

— Бензин женуть, шайтани! — сказав Ламбада.

— Як… женуть? — не зрозумів я.

— А так, як горілку. Тільки не з браги, а з нафти. Первак — дев’яносто п’ятий, потім цідять сімдесят шостий, а рештки — солярка.

Назустріч нам виїхав чоловік на коні у смушевій папасі.

— Це лісник, — сказав Ламбада. Він зупинив «таблетку» — салам алейкум! — а далі я не зрозумів, про що вони говорили.

— Тебе запрошують на хліб-сіль, — сказав Ламбада. — А потім відведуть до Салмана.

— А може…

— Негарно відмовлятися. Вони якраз насмажили… е-е-е… не знаю, як по-російському.

Ми ще трохи під’їхали «таблеткою», потім разом із лісником спустилися вглиб арика, на споді якого жебоніла вода. Довкола багаття сидів гурт чоловіків, серед яких були й підлітки, — хто в камуфляжі, а хто й так, просто, аби затулити душу. Неподалік упоперек арика на колодах стояла велика цистерна — невже й справді женуть бензин?