Слава ЗСУ!

Тепер уже на моєму шляху стояв тільки штатний охоронець цього «Кака-ду», стояв із ґумовим кийком, яким колись вибивали мені ребра мої землячки (удар приблизно = 70 кг на один квадратний см), щоб я не махав прапором, але це був не землячок, це був дуже розумний москаль-чарівник, який навіть не доторкнувся до тієї ґумової палиці і чемно дав мені дорогу.

А дорога та, певна річ, розгалужувалася, як завжди, іще на три шляхи: праворуч підеш — коня втратиш, ліворуч підеш — без голови зостанешся, а вирушиш прямо — назад не повернешся.

І я пішов прямо.

3

Дебіли! Замість того, щоб узяти простенького «Жигуля», вони прикотили на сірому «Опелі-манта». Але мені могло пощастити в іншому — це чуже підсоння, ця московська погода поволі-поволі приставали на мій бік: цілий день припарювало на грозу, і тільки тепер блідо-рожеве (від нічних вогнів міста) небо швидко темніло й погуркувало глухим, уже обважнілим громом.

— Простішої тачки не було? — спитав я у сіамських близнюків, коли сів позад них у машину.

— Де тепер візьмеш простішу? — озирнувся через ліве плече Сміт. — Хіба що в якогось інваліда.

Тут його була правда. Хоча вчора я все-таки впіймав «Жигуля» і, випереджаючи пропозицію Ібрагіма, трохи обнюхався біля об’єкта згідно з інструкцією для експлуатації холодильника «Snaige».

— Туди я дорогу знаю, — сказав Вессон. — А там?

— Поїдемо борозною, яку проклав змій, — я все ще грався у казочки. — А там біля його двору ви мене почекаєте. Я покажу де.

— Якою ще борозною? — спитав тупий Сміт.

— Працюєш у тракторній бриґаді і не знаєш, що таке борозна?

— Ниточка, — сказав Вессон. — Слід веде на сьоме…

— Давай про діло, — перебив його Сміт. — Бо зараз почнеться така гроза, що й не побалакаємо.

— Це добре, нехай починається, — сказав я.

— Тобі добре, а їхати не дуже, — поскаржився Вессон, у якого машина без гальм.

— Зате вам не треба виходити під дощ. Сидітимете в машині, поки я прийду. А якщо не повернуся через годину — дзвоніть по мобільному Ібу.

— Як ти сказав? — пирснув тупий Сміт.

— І-бу, — повторив за мене Вессон. — Іб його мать.

Ні, мені таки подобалися ці сіамці[43]. І коли я, перебираючи варіанти, запропоновані ще Русланбеком, хитався між кримінальною владою і чистим криміналом, то недаремно схилився до других. У цих і слово твердіше, і телефони не такі зіпсовані.

— Дзвоніть по мобільному, нехай мерщій шукає того Путяту чи Вишату, аби виручав.

— А пам’ять у тебе непогана, — завважив тупий Сміт. — Може, ти ще й Русланові накажеш дзвонити?

— Та хоч і чортові,— сказав я. — Дзвоніть хоч і самому Борисові, бо це…

І тут вдарила така блискавка, що я відразу схаменувся: не можна згадувати чорта в грозу. Якщо не хочеш, щоб тебе побив грім, — про чорта ні слова.

На виїзді з Moskau ми поминули «капе», і я подумав, що по дорозі назад саме тут можуть виникнути найбільші проблеми. Якщо добре спрацює зв’язок. Коли я попередив про це сіамців, Вессон знизав плечима: