Слава ЗСУ!

Був теплий червневий ранок, і мормони працювали, немов бджоли, чий вулик вони обрали своєю емблемою. В полі й на вулицях чути було звуки людської діяльності. Курними торговими шляхами тяглися довгі валки важко навантажених мулів, і все на захід, бо в Каліфорнії спалахнула золота лихоманка, а сухопутний маршрут туди пролягав через місто Обраних. Туди ж з віддалених пасовиськ сунули отари овець і стада биків, а також каравани стомлених переселенців, де люди й коні були однаково виснажені безконечними мандрами. Між цих строкатих гуртів з майстерністю довершеного верхівця скакала на своєму мустанзі Люсі Фер'є — її гарне личко розчервонілося від швидкої їзди, каштанове волосся метелялося за спиною. Батько послав її в місто з якимось дорученням, і тепер вона, як і багато разів до цього дня, з безстрашністю юності мчала вперед, думаючи тільки про одержане завдання і про те, як його виконати. Запорошені дорожною курявою шукачі золота захоплено дивилися їй услід, і навіть обвішаним шкурами індіанцям, які ніколи не виявляють своїх почуттів, зраджувала звична витримка і вони чудувалися вроді цієї білолицьої дівчини.

Вона вже доскакала до міської околиці, коли дорогу їй загородила велика череда худоби, яку гнали з півдюжини суворих, грізних з вигляду пастухів. Люсі, охоплена нетерплячкою, спробувала було подолати цю перешкоду, спрямувавши свого мустанга туди, де, як їй здалося, череда розступилася. Та ледве дівчина в'їхала в неї, як тварини позад неї зімкнулися, і вона опинилася у живому потоці, зусебіч оточена довгорогими биками з налитими люттю очима. Люсі звикла мати справу з худобою і тому, не розгубившись, використовувала кожну можливість, щоб просунутись уперед, бо не втрачала надії проїхати крізь череду. На нещастя, один з биків, чи то випадково, чи то навмисно, дуже зачепив мустанга рогами за бік, і кінь оскаженів. Схрапнувши з люті, він миттю став дибки і так затанцював-застрибав, що неодмінно скинув би менш вправного вершника. Становище ставало вкрай небезпечним. Щоразу, опускаючись униз, мустанг наражався на роги і скаженів ще дужче. Все, що дівчина могла тепер зробити,— це триматися в сідлі, бо впасти для неї означало б загинути жахливою смертю під копитами неповоротких переляканих тварин. Дівчина ще ніколи не потрапляла в таку скруту, голова в неї почала паморочитися, руки, що стискали повіддя, слабішали. Задихаючись від куряви, що хмарою висіла над чередою, від випарів, що підіймалися від розгарячілих тварин, вона у розпачі могла б облишити спроби врятуватись, якби поряд не почувся доброзичливий голос, і тоді вона зрозуміла, що їй прийшли на допомогу. Тієї ж миті мускуляста засмагла рука схопила переляканого мустанга за вуздечку, і незнайомець, протискаючись між биків, незабаром вивів його на околичну вулицю.

— Сподіваюсь, міс, ви не потерпіли,— шанобливо звернувся до Люсі її рятівник.

Вона подивилась на його смагляве енергійне обличчя і задерикувато засміялася.

— Я страшенно перелякана,— простодушно сказала вона,— бо хіба міг би хто-небудь подумати, що мій Панчо так злякається стада биків?

— Слава Богу, що ви втримались у сідлі,— щиро мовив незнайомець. Це був високий на зріст, схожий на дикуна юнак у грубому мисливському одязі і з довгою рушницею за плечима. Кінь під ним був могутній, чалої масті. — Ви, здається, дочка Джона Фер'є,— додав він. — Я бачив, як ви виїжджали з воріт його ферми. Коли ви його побачите, спитайте, чи пам'ятає він Джефферсона Хоупа з Сент-Луїса. Якщо це той самий Фер'є, то вони з моїм батьком були великими друзями.

— Чи не краще зайти вам самому й спитати про це? — серйозно запропонувала дівчина.

Юнаку явно сподобалась така пропозиція, очі в нього заблищали від задоволення.

— Що ж, послухаюся вас,— сказав він,— але ми провели в горах два місяці, крім того зараз я не в такому вигляді, щоб робити візити. Але треба приймати нас такими, якими ми є.

— Йому є за що подякувати вам і мені теж,— відповіла дівчина,— бо він страшенно любить мене. Якби ті бики затоптали мене, він би цього не пережив.

— Я теж,— сказав її співрозмовник.

— Ви? Не розумію, яке це мало б для вас значення. Адже ми з вами навіть не друзі.

Смагляве обличчя молодого мисливця після цих слів так спохмурніло, що Люсі Фер'є голосно засміялася.

— Ну, я не те хотіла сказати,— додала вона,— звичайно, відтепер ви наш друг. Обов'язково приходьте до нас. А зараз я повинна їхати, бо інакше батько нічого мені не доручатиме. До побачення!

— До побачення! — відповів він, знімаючи своє крислате сомбреро і схиляючись до її руки.

Вона різко повернула мустанга, оперіщила його батогом і помчала широкою дорогою, здіймаючи за собою хмару куряви.