Слава ЗСУ!

Мала побіч я стояти, та, як вірниці годиться,

За чимсь іншим я дивилась, часто-густо одвихалась,

Все шукала трав, коріння, розмаїтих зіль цілющих І лишала їх одних.

Хор

Ти таке говориш, ніби там, в альтані, світ є цілий —

Гай і луки, гори й ріки; байку баєш, та й уже!

Форкіада

Правда, правда, неймовірні! Там глибини незглибимі, Залів, ходів, коридорів там без ліку, без числа...

Коли чую — у печері залунало срібним сміхом;

Аж дивлюся — то хлоп’ятко од жони до мужа скаче,

А од батька знов до неньки — там-то пестощів і ласок, Там-то пустощів і жартів, там-то вигуків щасливих — Аж не тямишся од них!

Ніби геній — так безкрилий, ніби фавн —

не звірюватий, Ось уже й на землю скочив, та аби землі черкнувся, Враз його кидає вгору, і за другим-третім скоком Аж до стелі вже достав.

Мати злякано гукає: «Ти плигай собі як знаєш,

А літати стережися, раз літати не дано!»

Батько лагідно вмовляє: «У землі є рвійна сила,

Що тебе угору зносить; лиш ногою стань на землю — Зразу сили наберешся, як той син землі Антей».

Так скакає жвавий хлопчик сміло з каменя на камінь, Наче м’ячик скрізь літає, пружний, бистрий і в’юнкий. Аж нараз в глибоку прірву провалився — і немає... Мати плаче і голосить, батько хоче утішати.

Я не знаю, що робити... Коли раптом — що це знову?! Чи наховано скарбів там? Вбраний в красні, барвні шати, Він з’явився знов очам.

Весь розцвічений стрічками, ще й рукава з торочками, В ручках — ліра злотострунна,— Аполлон малий,

та й годі,—

Він виходить радий, жвавий і стає на скелі-кручі;

Аж нетямлячись од щастя, батько й мати обнялись...

А в малого понад чолом дивне сяйво заясніло —

Чи оздоба то злотиста, а чи генія вінець?

І в його поставі гордій видно віщу силу духа,

Що обійме все прекрасне, зродить музику безсмертну; Ось почуєте її ви, ось побачите його ви,— Дивуватимете дивом з тої сили і краси.

Хор

Все це за чудо ти Маєш, крітянко?

Віщих поетових слів Ти, певне, зроду не чула,

Старожитніх дум Еллади Та легенд іонійських,

Переказів прадавніх Про богів та про героїв.

Все бо, що діється Нашого часу,—

Відгомін тільки сумний Дивних епох предковічних...

Що твоє оповідання Проти вигадок красних,

Правдивіших за правду Про Гермеса, сина Маї.

І вродливим, і дужим був Хлопець, щойно родившись;

Повили в пелюшки його,

Затягнули сповивачем —

Пустуна б то приборкали Вже няньки-цокотухи...

Та гарненько поводить тут Хлопчик ручками-ніжками,

Всім тільцем, ніжним, пружним,

І, дивись, уже випручавсь Із-під гніту дошкульного,

З пурпурових покровів,—

Мов метелик, що радісно Виривається з лялечки,