Слава ЗСУ!

Гелена (до Фауста)

Немов про мене древнє слово сказано:

З красою щастя довго не вживається. Життя й кохання ниті розриваються,

І з тим, і з тим прощаюсь я, сумуючи. Востаннє, друже, міцно обнімімося... Прийми мене, о Персефоно, з отроком!

(Обіймає Фауста; тіло її зникає, одіння лишається у нього в руках).

Форкіада

(до Фауста)

Держи хоч, що лишилося тобі,

Не випускай одіния! Бо, гляди,

Ще демони розшарпають його 1 десь замчать в Аїц. Держи міцніш!

Це не богиня вже, що ти втеряв,

А все ж божественне. Візьми собі Коштовний дар і вгору підіймись!

Знесе тебе він над усе земне В ефірну вись,— ширяй там досхочу. Побачимось пізніше — вже не тут.

Одіния Гелени розпливаматься хмарою, огортають Фауста, підіймають його вгору і линуть із ним удалину.

Форкіада

(бере з землі ліру й шати Евфоріона, виступає на передній кін, підіймає останки вверх і мовить)

Так часом найдеш не шукавши!

Щоправда, полум\'я нема вже,

Та нам не жаль таких утрат.

Є чим і так поетів наставляти, Під\'юджувать до розбрату і звад.

Не можу я талантів наділяти —

Даватиму хоч одяг напрокат.

(Сідає на передньому коні під колоною).

Панталіда

Спішіть, дівчата! Вже тепер звільнились ми Від чар страшної відьми фессалійської; Ущух і гам тих звуків, хитро сплетених,

Що різав слух і розум заморочував.

Біжім в Аїд! Туди-оо подалася вже Сама цариця — рипадає й челяді Вступити вірно й щиро у сліди її.

Вона вже там, край трону Незглибимої.

Хор

Добре царицям, добре їм скрізь,

Навіть в Аїді зверху вони,

З рівними рівні сходяться там І з Персефоною в дружбі живуть;

Нам же йти в глушінь, у нетрі,

В оболоні асфоделей;

Між сумними тополями Та посохлими вербами Невеликі нам радощі —

Кажанами шарудіти Смутно, безживно, примарно...

Панталіда

Хто імені не має й благородності,

Належить той стихіям — розпливіться в них!

А я піти бажаю за царицею,

Бо вірність може стать безсмертним подвигом.

Іде геть.

Всі разом

Знову прийшли ми до світлого світу,

Хоч не істоти ми —

Чуємо, знаємо,